Розділ восьмий. Альдо

Магічний вказівник, клубочком згорнувшись поруч з оточеним полум’ям драконячим яйцем, тихенько посопував. В чому була його природа, хто його послав і чому допоміг мені, я не знав, але був тому незнайомцеві щиро вдячний. Чи, може, незнайомці? Адже магія тут на рівних підкорялась і чоловікам, і жінкам. Прогресивне суспільство, що не могло не радувати.

Я виразно позіхнув і влаштувався ближче до яйця. Насправді треба було йти спати, та мене щось не пускало. В своєму людському минулому я був ще тією совою, та й драконячий організм нічого не мав проти нічної сторожі.

А дивитись на вогонь було приємно. Синя луска, що вкривала яйце, яскраво сяяла в язиках полум’я, відображала його та розкидала довкола тонкі промінчики світла. Я милувався цим природним творінням і питав себе, чи справді є біологічним батьком істоти, що приховується всередині.

Хто там? Дракончик? Чи має він людську іпостась? А людську свідомість? Зрештою, дракони навіть в прадавні часи не були просто тваринами, але вони значно відрізнялись від людей, мали інстинкти. Не можна почуватись в безпеці поруч з драконом, подумав я.

Отже, я небезпечний також. Для себе і для інших.

Я простягнув руку і торкнувся луски. Полум’я мені не шкодило, але, як я вже встиг зрозуміти, лише власне, бо вчора схопився за гарячу каструлю і серйозно обпікся. Менше, ніж міг би, будь я звичайною людиною, та все одно приємного мало.

Зараз від опіку лишилась тільки рожева смужка шкіри, що швидко регенерувала. В мені клубилась, шукаючи вихід, сильна, погано контрольована магія. Я не до кінця розумів, що з нею робити, але не відштовхував – бо це була частина мене. Мені доведеться навчитись цим керувати.

«Татко», – провуркотіло драконяче яйце, луною відгукуючись в моїй свідомості.

– Дитинко моя, – злегка іронізуючи, всміхнувся я.

В минулому я не надто хотів дітей. Ми з дружиною не ставили це в якості мети. Я все думав, що, можливо, трохи пізніше. Не обов’язково вже до тридцяти мати потомство. І дружина підтримувала, повторювала, що не впевнена, чи бажатиме народити. Стати матір’ю… Можливо, ми змогли б заробити на сурогатне материнство?

Ми б заробили, я не сумнівався. І не тільки в дітях щастя, не всім вони потрібні. Є ж чайлдфрі, і я нічого не мав проти цієї течії…

«Ти мене не хотів?» – здригнулось у мене під пальцями яйце.

Чорт! Треба було керувати своїми думками, а то ще наговорю дитині, що він тут нікому не потрібен.

– Що ти, що ти, – пробурмотів я. – Звісно, я хочу, аби ти вилупився з цього яйця сильним та здоровим. І любитиму тебе. Навіть якщо люди… кхм, дракони не планують дитину, а вона у них народжується, це не означає, що вони не любитимуть її.

«Правда?»

– Правда.

Дракончик закрутився в яйці і, здається, заснув. Магічний вказівник також прийняв більш зручну позу. Я, не стримавшись, всміхнувся. Хто б міг подумати, жива магія! І світ неймовірний…

Я прибрав руку від яйця, аби не засмучувати підростаюче покоління поганими думками, і кімната раптом наповнилась іншими звуками. Я тільки зараз зрозумів, що дозволив своїй свідомості втонути в маленькому дракончикові, а зараз поступово вибирався з полону. Встиг вловити тихі дівочі кроки та озирнутись.

Поруч зі мною стояла Марлена. Тільки, на відміну від сьогоднішнього ранку, вона була дуже бліда і явно чимось засмучена.

Хоча, здавалося б, жодних приводів! У нас з’явились продукти, помічники, худоба, насіння. З голоду не помремо, з холоду також, бо ж дракон я чи хто? Але Марлена виглядала так, ніби в неї хтось помер, і я поспішив піднятись до дівчини і взяти її за руку в надії хоч трошки заспокоїти.

– Щось трапилось? Ти виглядаєш дуже замученою, – обережно промовив я.

Вона шморгнула носом, а тоді подивилась мені в очі.

– Альдо…

Я схвильовано вдивився в її риси, почуваючись так, ніби повинен ось-ось почути смертельний приговор. Не для себе, а для Марлени, та хіба ж від цього легше?

Марлена вчепилась в мою долоню, заморгала, намагаючись змахнути сльози, а потім, зважившись, зізналась:

– Альдо, у мене зникла магія.

– Магія? – перепитав я. – Як вона може зникнути?

– Ніяк! – прошепотіла Марлена. – Ніяк не може, бо магія – то мов друге дихання! Але… Вона взяла і зникла. Я не можу використовувати навіть найелементарніше закляття. Я взагалі нічого не можу. Я порожня, Альдо. Порожня.

Якщо чесно, я розгубився. Мало того, що сам нічогісінько не розумів в магії, то ще й поняття не мав, чи можна її загубити. І Марлена стверджувала, що дар неможливо втратити.

– Можливо, ти щось переплутала? Просто втомилась? – зі слабкою надією уточнив я. – З чого ти взагалі вирішила перевірити, є в тебе магія чи ні?

Марлена зиркнула на нього, як на божевільного. Ймовірно, саме таким, ну, або принаймні дуже дурним в її очах Альдо зараз і був. Це ж треба, не розуміє, як це, коли зникає магія! А що він міг сказати в своє виправдання? Та нічого, власне. Альдо дійсно нічого не розумів в чарах. Він взагалі ще години дві тому роздумував, чи справді став драконом, чи то в нього така яскрава галюцинація, і чи не побачить він довкола себе м’які жовті стіни божевільні, коли прокинеться наступного разу, замість твердого каменю маєтку.