Розділ сьомий. Марлена

Пошуки в бібліотеці не принесли мені нічого хорошого. Я дослівно відновила в пам’яті деталі весільних клятв, що мала промовити біля вівтаря, згадала, як мене готували до вінчання з графом Жермоном, але жодна книга не говорила, що на такому етапі можна пов’язати двох людей. Більшість ритуалів базувались в першу чергу на обопільній згоді…

А граф Жермон моєї згоди не мав. Я відмовлялась казати йому «так», і хоча мій батько розпоряджався моєю долею, як йому одному було завгодно, це не одне й те ж саме.

Тим не менш, браслет ніяк не йшов з моєї свідомості. Раз за разом я прокручувала в голові, як він впивався в мій зап’ясток і як я викинула його в вікно. Хотілось вірити, що магічна прикраса не мала достатньо сили, аби подолати весь зворотній шлях і знову опинитись у мене на руці, але я не мала надто великих надій з цього приводу. Рано чи пізно та магія знову відшукає мене.

Хоча всі книги твердили, що не трапилось нічого страшного, я не поспішала розслаблятися. Не варто принцесі в полоні вважати, ніби вона в безпеці. Та й Альдо поводився якось дивно, наче закрився в собі. Вчора після бібліотеки він кудись зник, а повернувся втомленим, ледь ноги переставляв, ігнорував всі мої запитання. Що трапилось, я так від нього і не почула, але вирішила, що чоловік поділиться зі мною сам, якщо захоче.

Ранок  почався відносно спокійно. Селянки вже трохи облаштувались в маєтку, приготували сніданок і навіть привели кухню до ладу. Тепер там стало значно чистіше, та й в центральній залі поменшало пилу. Єдине, вони боялись наближатись до драконячого яйця, і воно так само лежало у вогні. Здається, там яйце почувалось непогано, було в теплі та безпеці. Принаймні, коли я підійшла ближче, змогла перехопити емоцію задоволення крізь приємний дитячий сон.

Альдо просидів поруч з яйцем близько півгодини. Влаштувався поруч, зайняв дивну позу, закрив очі і, здається, полинув думками до мешканця яйця. Не знаю, чи стався у них конструктивний діалог, бо дракон подробиці мені не розповідав, але більше за яйце Альдо не хвилювався, ну, або просто не показував цього.

Тим не менш, напруження між нами росло. Покінчивши з їжею, якою можна було вдавити через похмуре мовчання за столом, я не витримала і спитала:

– Щось трапилось?

– Га? – Альдо підняв голову. – Ні, все в порядку. Просто вчора трохи влип в неприємності, але все вже позаду.

– Коли ти встиг? В бібліотеці ми були разом, – здивувалась я.

– А, таке. Вирушив погуляти і потрапив в одне дуже цікаве місце, – неохоче озвався Альдо. – А повернутись звідти тим самим шляхом вже не зміг. Тепер думаю, як би це повторити шлях уже без наслідків.

– Я можу якось допомогти?

Замість відповіді Альдо накрив мою долоню своєю. Я здригнулась, дивуючись цьому його руху, але руку прибирати не стала. Пальці чоловіка були гарячими, навіть дуже, і мені подобалось те тепло, що він випромінював. Ставало якось… Спокійніше, чи що?

– Так, можеш. Розумію, моє прохання може видатись тобі дивним…

– Не вирішуй за мене, – не витримала я. – Спочатку скажи, а потім я сама вирішу, дивно це чи ні. Досить вже того, що батько постійно казав, що знає, як мені буде краще жити!

А потім видав заміж за підстаркуватого графа Жермона.

Альдо скосив погляд на служниць, що постійно крутились довкола нього, потім нахилився до мене і тихенько, аби більше ніхто не почув, прошепотів:

– Якщо я раптом побачу в небі драконицю і почну дивно поводитись, будь ласка, поцілуй мене.

Я завмерла.

– Знаєш, це справді дуже дивно звучить, – обережно промовила я. – Не знаю, нащо тобі це знадобилось, але чому саме я?

– Бо більше ніхто не підходить, – серйозно заявив Альдо.

– Зняти чари з дракона здатна тільки принцеса? – осміхнулась я.

– Ні, – заперечив він. – Мені просто більше ніхто не подобається.

Я відчула, що червонію. З одного боку, треба було обуритись його нахабством, з іншого… Ну, так, що вже там говорити, мені було приємно. Приємно, що я подобалась йому, приємно, що Альдо виділяв мене таким чином. Розуміти б тільки, чим йому загрожує ця дракониця в небі…

Та я передчувала, що відповіді не дізнаюся.

– Добре, я запам’ятаю, – не в силах приховати усмішку, промовила я. – А, пробач… Наскільки довгим має бути поцілунок? Є якісь умови?

– Я радий, що тебе розважає перспектива мене цілувати, – примружився Альдо, – але не впевнений, що моя відповідь тебе порадує. Чим довше, тим краще.

– І ти мене не спалиш?

– Думаю, що ні.

– То думаєш чи все-таки не спалиш?

– Не спалю, – зрештою пообіцяв Альдо. – Просто як би це правильно пояснити… У нас з драконом виникли деякі суперечки. Я не хочу, аби він в цьому питанні взяв гору.

Я скептично оглянула Альдо.

– Ну, не хочеш так не хочеш, – підсумувала я зрештою. – Я запам’ятала. Але все-таки сподіваюсь, що ти будеш відвертішим і розповіси, що саме трапилось.

Альдо не встиг ані погодитись, ані заперечити. З дуже поважної причини не встиг: його перебив гуркіт, такий сильний, ніби хтось вибивав двері маєтку.