Розділ четвертий. Альдо

Вночі я спав жахливо. Мені снилось дивне: змішані тьмяні сцени з мого минулого життя і яскраві спалахи з цього. Спочатку плелось весілля з колишньою дружиною, та коли я підняв її вуаль, виявилось, що переді мною Марлена. Тендітна, світловолоса, синьоока, з порцеляновою шкірою, і губи були мов пелюстки троянди. І мені так хотілось притиснути її до себе та цілувати, цілувати…

А потім Марлена кудись зникла, і я летів. Синім сяяла чужа луска, і я ловив своє щастя за хвіст. Прекрасна дракониця, дикий танець двох велетенських тіл в повітрі, задоволення, що пронизувало все тіло,  а потім печера, два дракона, що ледь в ній помістились, золото та ікла, що змикаються на шиї. На моїй чи на чужій?

Довгі години – чи хвилини? – без тями. Потім – ані розуміння, ані думок, нічого. Темрява, крізь яку ведуть інстинкти. Інстинкти сильніші за людину, сильніші за дракона. Красти золото. Їсти. Захищати печеру. Наповнювати її магією. І яйце, стерегти драконяче яйце, доки не народиться малюк. Нападати – щоб всі боялись. Завойовувати – аби дракончик знав, що тато його – могутній воїн. Інстинкти, безумовні рефлекси і спрага до крові, просто тому, що людини в істоті більше не лишилось.

Я прокинувся весь у холодному поті і довго намагався зрозуміти, де я опинився. Не одразу усвідомив, що я все ще в чужому тілі, а сни були спалахами втрачених спогадів тіла. Тіла, яке стільки часу не мало своєї людини і було просто драконом.

Мені знадобився час, аби зібрати себе по шматочках. Згадати, що я мав нормальне життя, яке, напевне, вже не повернути. Життя, в якому мене звали Романом, я одружився та розлучився, їздив на автомобілі, а не літав на крилах, був людиною, зрештою, психотерапевтом!..

Життя, в якому я помер, але не запам’ятав, як саме.

Це усвідомлення опалило мене несподівано гостро. Я вибрався з ліжка, подивився в величезне дзеркало у важкій рамі, покрутив головою, придивився до вузьких зіниць. Тіло відчувалось мов рідне, але з частиною прихованих функцій, що лишились десь за кадром. Мені ще треба було докопатись до всіх секретів, що їх мав дракон Альдо Велле, але поки що лишалось тільки змиритись.

Та прийняти свою сутність.

– Отже, що ми маємо? – поцікавився я, дивлячись на своє відображення, мов на ймовірного пацієнта. – Істота хижа, самоконтроль на нулі. Страждає клептоманією, любить золото. Ревнива, діє на інстинктах, – вузькі зіниці трохи розширились. – Кудись поділа свою пару-драконицю. І як я сюди втрапив?

Дзеркало мені не відповіло, відображення також. З губ попри власну волю зірвався короткий рик.

– Драконе, – вголос спитав я, – ти чуєш мене?

І сам одразу ж відповів:

- Р-р-р.

– Чуєш, – підсумував я. – Драконе, я хочу подружитись.

Збоку це виглядало мов шизофренія. Але я не бачив відображення дракона, я тільки відчував, що він теж має мету. Яку? Це мені ще варто було зрозуміти. Але якщо я з цим не розберусь і ми не поладимо, рано чи пізно лускатий переможе, як вже переміг колишнього Альдо Велле, і тоді все буде дуже сумно.

А мені ще хочеться жити.

– Там, внизу, – м’яко промовив я, – яйце з маленьким дракончиком. З дитиною. Я не хочу йому нашкодити. Я дуже хочу йому допомогти, аби дракончик вилупився цілим та здоровим. Ти допоможеш мені його зігріти? Підкажеш, що треба робит?

Дракон відповів коротким порикуванням і спалахом образів перед очима. Я побачив вогонь довкола яйця, тепло, майже жар, золото, багато золота…

– Зрозумів, – кивнув я. – І я хочу освоїти силу, яку маю. Це можливо?

Дракон мовчав.

– Добре. У тебе є ще мета?

Мою свідомість затягнули образи їжі. Яскравої, смачної. Їсти справді хотілось, і я тільки зосереджено кивнув, показуючи дракона, що не моритиму його тіло голодом.

Але у нас лишалось ще кілька питань.

– Скажи мені, – продовжив вкрадливо я, – дракониця, що я бачив її, це твоя пара? Де вона? Мені треба її шукати? – останні слова я витиснув з зусиллям.

Я раптом гостро усвідомив, що не хочу шукати драконицю. Мене окутала відраза, біль, навіть злоба; до горла хвилею підкотила нудота. Гидота, гидота, кричав в мені дракон. Забути про неї, не згадувати, не шукати, зрадниця!

Свідомість не встигла ще очиститись від усвідомлення, що з драконицею не все так просто, а дракон показував наступний образ. Жінка мрії…

Марлена! Тонка тканина сукні сповзає по білосніжній шкірі та оголює тіло, а я…

– Так, стоп! – прогарчав я, ледь висмикуючи себе з контакту з драконом. – Досить! Припини, аби тебе підняло та й гепнуло!

Дракон вимагав кинутись до спальні, де лишилась дівчина. Виламати двері. Заявити про своє драконяче право. Істинна пара не пручатиметься. Моя, тільки моя. Стане прекрасною мамою дракончику, народить інших…

– Досить! – гаркнув я. – Цим тілом керую я, і мені краще знати, як будувати стосунки з жінками!

Дракон здивовано завмер. Людина знає краще? Але дракон вже стільки зробив! Притяг бажану в печеру! Що ще треба? Де майбутні драконята?

– Треба налагодити контакт! – прогарчав я. – Подружитись. Зблизитись! Так вона буде більше налаштована на спілкування!