Розділ третій. Марлена

Я багато чула про драконячі маєтки. Вони за замовчуванням важались дуже багатими. Все-таки дракони могли надавати безцінні магічні послуги, і їм за це щедро платили, цінували і берегли. Дракони важливі, це всім відомо. Іноді одного величенького дракона вистачало, аби розігнати цілу армію орків, що боялись вогню. Або щоб достойно зустріти ворожу армію!

Отже, я підсвідомо чекала, що у Альдо Велле все буде в золоті, коли вже він має таку багату скарбницю. Не задумувалась, що дикун-дракон, напевне, і не ходив майже на людську половину свого маєтку.

Так, колись тут було ошатно. Мармур, оксамит, велетенські люстри та підсвічники, всі в золоті, важкі дубові меблі та неймовірний масштаб. Але в будинку панувала пустка. Я з жахом уявила, скільки сил знадобиться, аби тут принаймні прибрати.

Було  темно. Але Альдо, явно вражений побаченим, цілком випадково запалив свічки, що ще не повністю згоріли. Крізь великі вікна можна було побачити, що на вулиці панувала ніч.

Крокуючи м’яким, ще не зотлілим килимом, я наблизилась до вікна і вдивилась в порожнечу. За хвилину, звикнувши до темряви, я побачила надзвичайний краєвид. Такий же розкішний, як і страшний!

Куди б я не дивилась, тут ніде не було землі. Яке там! Суцільні скелі. Маєток, зведений на горі, ніби висів у повітрі, і я не уявляла, як вибратись звідси. Можливо, з іншого боку картина буде приємнішою? Але у мене скінчились сили, хотілось спати, і вивчати приміщення в такому стані я просто не могла.

– Ура! – почулось за спиною. – Ура!

– Що таке? – я швидко озирнулась. – Що ти знайшов?

Альдо не було видно. На килимі лежало яйце, а сам дракон кудись подівся. Та, придивившись, у вогні свічок я побачила образи величезної скрині, з якої стирчали чоловічі ноги. Висотою скриня сягала мені до грудей, коли не вище, і я рушила до неї, аби зрозуміти, що трапилось.

Мій дракон остаточно зник всередині, і я занепокоїлась: чи не планує він втекти? Можливо, в драконах вигляд старих скринь будить прадавні інстинкти? Розуміти б, що всередині, тим паче, Альдо вже весь в тій скрині…

– Гей! – гукнула я, наближаючись. – Що відбувається? Ти в порядку?

– В повному! – голос дракона дзвенів від радості. – Дивись, що я знайшов!

Він випірнув зі скрині і продемонстрував мені якесь ганчір’я. Я підозріливо зиркнула на ного і спитала:

– Що це?

– Це ганчірки, в які ми загорнемо яйце! – доклав мені Альдо. – Аби його зігріти. Воно замерзло в печері, але в ньому є внутрішнє тепло, просто воно швидко розходиться при контакті з повітрям. Цього вистачить на ніч, а потім я щось вигадаю. А ще, – загадковим голоом повідомив він, – тут є одяг.

Він вистрибнув зі скрині, і я вже звично збиралась відвернутись, але виявила, що Альдо вже вдягнувся. Правда, чомусь не до кінця. В скрині були і камзоли, і жилети, але дракон натягнув на себе лише сорочку, причому без мережива, явно призначену не для аристократа, та звичайнісінькі штани, а тепер босий стояв на підлозі. Виглядав він пристойніше, звісно, але цього було мало для відповідності статусу дракона, істоти багатої та шалено небезпечної.

– Тепер тобі не треба відвертатись та закривати очі, – задоволено посміхнувся Альдо. – Та й тут досить одягу. Якщо захочеш, і тобі щось оберемо.

Я скептично подивилась на скриню. Одяг всередині був чоловічим та не надто новим. Його ніби й не носили, але крій здавався застарілим. Як тут опинилась ця скриня, я взагалі не розуміла, але, напевне, справа в драконячій пристрасті до золота: зовні скриня була прикрашена дорогоцінним камінням.

– Дякую, – обережно озвалась я, – та поки не треба. Давай замотаємо яйце і поспимо, я втомилась.

– Добре, – легко погодився дракон.

Про їжу він поки не згадував. Я й сама не відчувала голоду через пережите, але розуміла, що завтра хотітиму їсти. Чи є тут щось поживне? Навряд! Здається, дракон багато місяців не навідувався юди.

Але поки що є проблеми актуальніші. Наприклад, яйце. Альдо доить вміло обмотав його ганчір’ям і хотів полишити дитя, але не встиг відійти.

«Мамо! Тату! Холод!»

Я здригнулась.

– Ти чув? – спитала я у Альдо.

– Чув! Але що мені робити?..

«Тату! Вогонь! Інакше холод! Холод – смерть!» – закомандувало яйце.

Ми з Альдо перезирнулись.

– Здається, – обережно промовила я, – дитина хоче, аби ти її підпалив. Інакше у нього буде проблема.

– Але  я не вмію! – вигукнув Альдо.

– Доведеться вчитись. І бажано швидко. – констатувала я сумний факт, – бо проблеми будуть не тільки в нас… – я виразно кивнула на яйце, що почало вкриватись памороззю.

Судячи з того, як різко зблід Альдо, його зв’язок з яйцем був куди сильнішим за мій. Виглядав він, мов людина, що провела в снігу забагато часу, а тепер намагалась зігрітись. Вигляд у чоловіка також був розгублений.

Драконяче яйце стрімко крижаніло. Тут було прохолодніше, ніж у скарбниці, я й сама це відчувала, а яйце виявилось чутливим до температур. Я поняття не мала, скільки воно протрималось в скарбниці, але жару лишилось надто мало.