Розділ другий. Альдо

Це було найдивніше пробудження в моєму житті. Спочатку мені здалось, що я все ще сплю – інакше з чого б то я раптом дрих на велетенській купі золота, ще й голий? Ні, вирішив я, наді мною хтось пожартував. Але хто та як? Накачали якимись препаратами, чи що?..

Так чи інакше, думати про це не було часу. Всю мою увагу забрала на себе мила незнайомка.

Дівчина була дуже гарненька. Я взагалі-то ніколи не звертав уваги на білявок, хоч і не розділяв стереотипів щодо їх дурості. Звичайні дівчата, часто щось з себе зображають. Але Марлена була не просто гарна, вона явно мала бійцівський характер.

Тільки говорила дивні речі. Викрадення? Дракони? Що за дурість?

Я спробував перебрати в голові події вчорашнього вечора. Нічого особливого… Я якраз закінчив документально оформлювати власне розлучення, і друзі потягнули мене до ресторану, аби я не сумував за колишньою. Та що ж поробиш, стосунки треба вміти відпускати. Винними були ми обидва: я надто поринув в роботу, вона шукала втіхи в чужих обіймах. Дітей ми не мали, тому нас швидко розлучили, і ми знов стали чужими людьми.

Алкоголь я не вживав, ніколи б не сів за кермо п’яним. Пам’ятав тільки, як виїхав на трасу, сконцентрований та уважний. Погода була жахлива, але я був обережним водієм. Їхав спокійно собі, а потім… Темрява.

Я доїхав додому? Чи в лікарні зараз? Марю?

Відповідати на це питання було, на жаль, нікому. І я майже переконав себе, що друзі підмішали мені якоїсь бридоти до кави, я заснув, а вони влаштували мені розіграш. Дівчину цю підсунули, гостру на язик красуню, аби відволікся…

Та потім я подивився в тацю, що могла слугувати і дзеркалом, і ця чудова версія розбилась на друзки. Бо з відображення на мене дивився абсолютно сторонній чоловік.

Так, ми були схожі. Віддалено, але схожі: кольором волосся, щелепою, фігурою. Але це не я! Не моє обличчя! Зникли татуювання з рук, волосся стало довшим, хоч в хвіст зав’яжи, а головне, зіниці! Аболютно вертикальні зіниці.

– Хто це? – вражено вглядаючись у відображення, видихнув я.

Розіграш виходив за всі межі розумного. Не можна переробити зовнішність людини, перекроїти її. Це неможливо! Не можна, мов гумкою, стерти зовнішність і зробити іншу. Не можна змінити форму зіниць, а лінз на мені точно не було, не міг я їх носити. Зіниці ж… Мов у кота!

– Ти, – знизала плечима Марлена, відповідаючи на моє питання.

– Що?! Я?!

Моєму шоку не було меж. Спокій та стриманість, якими я так пишався, зникли в одну мить. Стало жарко, я випустив з рук тацю, помацав обличчя…

– Цього не може бути! – видихнув я.

Температура повітря росла. Я відступив від джерела жару, але той слідував за мною. Марлена теж позадкувала, на її обличчі відобразився переляк. Звісно! Тут дорослий чоловік, подивившись в дзеркало, сам себе не впізнав, то кого хочеш налякає!

– Не може бути, – прошепотів я ще раз. – Це не моє відображення!

– Е-е-е, – Марлена спробувала наблизитись до мене, але явно з підвищеною обережністю, – Альдо, любий…

Альдо?!

– Я розумію, – продовжила вона, – що ти звик до своєї драконячої подоби, але, повір мені, людиною ти набагато симпатичніший! Правда-правда!

Я здригнувся.

– Давай ми зараз заспокоїмось, так? – вмовляла мене Марлена. – Вдих-видих, вдих-видих… Давай, дихай. Дихай… Дихай, стихія тебе погризи, Альдо, інакше ми тут згоримо!

– Згоримо? – все ще достоту не розуміючи, що відбувається, перепитав я.

Вона знітилась і спробувала говорити ще спокійніше.

– Альдо, любий, – Марлена потягнула мене за руку, – я розумію, що ти вогнетривкий і таке інше, але я ще молода, мені двадцять лише. Я дуже хочу жити. Я не витримаю прямий контакт з вогнем. Погаси це, прошу!

Мені дуже хотілось спитати, що саме я повинен погасити, але в цю мить мені стало розуму обернутис – і жахнутися! Тому що за моєю спиною, точніше, тепер уже в мене перед носом бушувало полум’я, і воно підбиралось все ближче і ближче.

Я позадкував. Марлена, міцно вчепившись в мою руку, також відступала подалі від полум’я. Як його погасити, вона не знала.

І я теж!

Але, здається, мені доведеться терміново визнати, що мене звати Альдо, я вогнедишний дракон, а це – мій вогонь. А ще згадати, що робити, аби зупинити цю катастрофу. Інакше ми не менш терміново тут згоримо!

Вогонь підбирався все ближче і ближче. Золото поки що не плавилось, але, судячи по тому, як стрімко нагрівалось повітря і згорав кисень, ми задихнемось швидше, аніж отримаємо серйозні опіки.

Ані я, ані Марлена помирати не хотіли. Але ми вже відступили аж до спини, а вогонь линув слідом.

– Здається, – прошепотіла дівчина, – полум’я переслідує тебе.

– Напевне. Я в цьому не розбираюсь! – видихнув я.

– Але ти дракон! – вигукнула принцеса. – Чи ти хочеш мене спалити?!

– Нічого такого я не хочу! Але як це зупинити?

Марлена замружилась.