Розділ перший. Марлена

Дракон мені попався неправильний.

…Я лежала на кам’яній підлозі, намагалась якимось чудом ослабити шнурівку сукні і думала: мені знов не пощастило. Але ж все так добре починалось!

Хоча, чого, власне, я взагалі очікувала? Мені ніколи не щастило. Я народилась принцесою, що ніколи не знала батьківської любові, мене використовували, мов розмінну монету! З дитинства тато тільки й думав про те, як би то вдало скористатись моїм заміжжям.

От і вигадав. Коли не склалось з королем сусідньої країни, то батько знайшов мені свого радника, графа Жермона.

Ну й що, що Жермон мені в діди годиться! І страшний, мов смертний гріх. Подумаєш, похоронив чотирьох молодих дружин. Мені ж нема чого боятись, графові Жермону просто раніше не щастило. Попадались слабкі дружини, нездорові. А я міцненька, що мені буде, правда?

Не варто й уточнювати, що я не надто зраділа перспективі стати дружиною старигана, та ще й зачахнути за кілька років найтаємничішим чином… Але хіба ж татко слухав мої аргументи? Він заявив, що весіллю бути, і ніщо не скасує його рішення.

…Ну, і на додачу до цього всього мене викрав дракон.

Просто з весілля.

В весільній сукні, з цією дурною діадемою, що вплели мені в волосся. Дракон звалився згори на захисний купол, проламав його своєю вагою, згріб мене в свої кігті та поніс до печери, лишивши позаду і мого майбутнього чоловіка, вдового вже чотири рази, і татка-короля, що тільки й міг вражено моргати і проклинати крилате чудовисько, і чималу групу бойових магів, що намагались закидати нападника закляттями.

Що ж, враховуючи мою чималу історію нещасть, уже те, що я опинилась в печері ціла та неушкоджена – неабияке везіння! А то я навіть втратила свідомість, коли опинилась в драконячих пазурястих лапах, тож не могла контролювати власне транспортування.

Тож я була жива, і найбільша моя проблема – це поганий стан сукні. І ще дещо. Адже я була абсолютно одна! В незнайомій мені обстановці.

В печері панувала неприродня для драконячого лігва тиша. А ще тут було надзвичайно світло. І дуже твердо.

Я встала з каміння і спробувала обтрусити свою сукню. Та була пишна, незручна, і зняти її без допомоги мінімум двох служниць здавалось мені просто неможливим. Туфлі на височенних підборах, бо наречений у мене, бачте, високий і старий, йому боляче нахилятись для поцілунку!.. Добре, що хоч їх можна було скинути самостійно.

Підлога в печері виявилась гладкою та прохолодною. Гарно відшліфоване каміння не кололо ноги, і я обережно рушила вперед, намагаючись відшукати джерело світла та зрозуміти, де саме я знаходжусь.

Приміщення нагадувало велетенську залу. Про те, що це все-таки печера, нагадували кам’яні стіни та спогади про драконячий побут. Зараз вони вже давно жили в палацах та маєтках, але в крилатій іпостасі не могли просто постукати кігтем у двері і залетіти до центральної зали. Тому більшість драконів з древніх родів лишали «вліт» до своєї печери, об’єднаної з замком. Величезний вхід, здатний пропустити лускату потвору, зазвичай гарно маскувався магією, і відшукати його зовні проблематично, якщо не маєш чітких координат. Але зсередини ж той вхід має бути видно?

Та я його не виявила. Джерелом світла виявились велетенські світлові кулі, що кружляли під самісінькою стелею, метрах в двадцяти від мене. І взагалі, навіть мені, принцесі, зала здавалась занадто великою. У нас в палаці такого нема… Звісно, не дивно, сюди ж має влізти дракон, але де він, власне, подівся?

Я роззирнулась. Дракона поруч не було. Зате в правому кутку валялась величезна купа золота, дорогоцінностей і ще чогось.

– Так, – пробурмотіла я, – це якось дивно. Він що, затягнув мене до скарбниці?

Зазвичай дракони цнотливих дівиць – а я, на щастя, не настільки далеко просунулась у шлюбній церемонії, щоб вже не бути цнотливою! – приводили до гарних спалень, вкладали на шовкові простирадла та… Ну, тут фантазія вищезгаданої дівиці мала б скромно зупинятись. Не те щоб я дуже прагнула дізнатись, як то воно, бути з драконом в ліжку, але прокинутись на шовку приємніше, аніж на твердому камінні!

Та й в скарбниці має бути охайніше. Адже я знаю кількох драконів особисто, і в них нема такого жахіття! Ось, наприклад, лорд Арін. Пристойний молодий чоловік, кузен короля Земнолісся Ріана. Гарний і як людина, і як дракон!

Адже в першу чергу для мене дракони – це люди. Люди, що можуть перетворюватись на величезного крилатого ящера. І народжуються вони, як люди… Здається. Чи ні?

Але мій дракон, здається, застряг в глибокому минулому. Скарбниця у нього нагадувала смітник, і кинув він мене тут, мов непотрібний шмат м’яса. Навіть діадему не зняв, а вона мені всю голову подерла, і вінчальний браслет!.. До речі, а від нього можна взагалі позбутись?

Своє «так» біля вівтаря я сказати не встигла, тож, напевне, можна. Гнана надією, я закульгала до купи золота, розраховувала знайти там артефакт, що поможе позбутись шлюбних кайданів, або принаймні кинджал, аби розпороти трикляту сукню. Власна впертість загнала мене аж на вершину золотої гори, але я знов проявила всю свою невезучість на повну. Послизнулась на якійсь монеті, впала на спину і поїхала донизу, на другу частину скарбниці…

Аби загальмувати носом об щось тверде та досить тепле.