Глава 13. Світло

— Вузька.

Я не рухалася.

Марко теж.

Ми стояли посеред двору під Північною вежею, навколо ходили люди, виводили варту Края, сперечалися про ключі, мокрі чоботи й затоплений рів, а мій брат дивився мені в праве око так, ніби решта світу перестала існувати.

— Наскільки вузька?

— Ярина, я не ношу з собою лінійку для зіниць.

— Просто скажи.

Він підійшов ще ближче.

Я відступила.

— Не так близько.

— Чому?

Не знала.

Після Данової руки мені взагалі не хотілося, щоб хтось торкався.

— Просто.

Марко зупинився.

— Вертикальна.

У животі стало порожньо.

— Обидві?

Він подивився на ліве.

— Ні.

— Точно?

— Ліва звичайна.

— А права?

— Не звичайна.

Дуже корисно.

Я повернулася до Северина.

Він був за кілька кроків.

І, звісно, чув.

— Дзеркало.

— Тут?

— Будь-яка полірована річ.

Марко сказав:

— Меч.

Северин глянув на нього.

— Не настільки полірований.

— А я думав, у палацової варти все блищить.

— Це Внутрішній двір.

— І?

— Ми працюємо.

— Дуже сумна служба.

Северин уже кликав когось.

— Принесіть мале дзеркало. І знайдіть пані Таль.

— Ружена біля Креса, — сказала я.

— Я знаю.

— Не витягуйте її звідти.

— Тоді знайду іншого лікаря.

— Ні.

Він повернувся.

— Чому?

— Бо інший лікар побачить.

Марко тихо:

— Уже побачили ми всі.

Я озирнулася.

Ні.

Не всі.

Люди були зайняті своїм.

Гейн сидів на низькій стіні, поки молодий лікар перев’язував йому плече. Край говорив із двома гвардійцями Северина. Дан стояв трохи далі зі зв’язаними руками й пив воду.

Дан дивився на мене.

От він побачив.

Я знала по обличчю.

— Северине.

— Що?

— Заберіть його.

Дан почув.

— Зачекайте.

— Ні.

— Я знаю, що це.

Я подивилася.

— Що саме?

Северин уже підійшов до нього.

— Говоріть звідти.

Дан не сперечався.

— Можна світло?

— Навіщо?

— Треба побачити зіницю.

Марко став між нами.

— Звідти прекрасно видно.

Дан подивився на нього.

— Ти брат.

— А ви чоловік із ножем у коморі.

— Справедливо.

Він повернувся до мене.

— Вона тонша на світлі?

— Я не знаю.

— Треба перевірити.

— Звідки ви знаєте?

Дан мовчав.

— Мальва?

Він кивнув.

— У неї було так само?

— Ні.

Оце вже не сподобалося.

— Тоді звідки?

— Мати бачила в іншої жінки.

— Якої?

— Не знаю імені. До мене.

— Нареченої?

— Ні.

— Знову «не стала»?

— Ні.

Дан дивився на моє праве око.

— Вона померла.

Марко сказав:

— Дуже підтримали.

— Я не…

— Мовчіть.

І Дан замовк.

Марко рідко говорив так.

Я торкнулася його рукава.

— Все нормально.

Він повернувся.

— У тебе око стало як у дракона.

— Одне.

— О, тоді справді.

Я засміялася.

Нервово.

Але засміялася.

Марко теж.

Секунду.

Потім знову подивився.

— Воно не болить?

Я задумалася.

— Ні.

— Бачиш нормально?

Я прикрила ліве око.

Подивилася на Северина.

Гната тут не було, тож довелося використати найближчий неприємний предмет.

— Скільки пальців?

Северин показав два.

— Два.

— Добре.

— Тепер далі.

Він відійшов.

Показав три.

— Три.

— Розпливається?

— Ні.

— Двоїться?

— Ні.

Марко поставив долоню перед моїм лівим оком сам.

— А мене?

— На жаль, бачу.

— Значить, працює.

Дан сказав:

— У темряві перевірте.

— Навіщо? — запитала я.

— Якщо це те, про що говорила мати, форма повинна змінюватися.

— Яка саме форма?

— Не знаю.

Северин глянув.

— Дуже корисно.

— Мені було дев’ять, коли вона розповідала.

— І ви запам’ятали зіниці чужої мертвої жінки?

Дан подивився на нього.

— Моя мати повторювала цю історію щороку в день, коли та померла.

Ніхто не пожартував.

Принесли дзеркало.

Невелике.

У бронзовій оправі.

Я взяла.

Подивилася.

Спочатку нічого.

Моє обличчя.

Сажа біля скроні.

Волосся стирчить.

Нижня губа тріснула.

Очі.

Ліве — моє.

Каре.

Кругла темна зіниця.

Праве…

Я нахилила дзеркало.

— Боги.

Марко став поруч.

— Я ж казав.

Не тонка чорна риса.

Не зовсім.

Швидше витягнутий вертикальний овал.

Неприродний людському оку.

Я підняла дзеркало до ранкового неба.

Світла стало більше.

Зіниця стиснулася.

Прямо в мене на очах.

Не кругліше.

Навпаки.

Вузька темна щілина.

Я опустила дзеркало.

— Ще раз.

— Ярино, — сказав Марко.

— Мовчи.

Повернулася до темнішого входу в башту.

Кілька секунд.

Зіниця почала розширюватися.

Стала овальною.

Ще.

Майже круглою.

Я повернулася до світла.

Знову звузилась вертикально.

— Добре, — сказала я.

Марко витріщився.

— Що тут доброго?

— Воно реагує на світло.

— У нормальних людей теж.

— Отже, не мертве.

— Ярина.

— Що?

— Можна хоч п’ять хвилин не поводитися так, ніби це зламаний жаромір?

Я подивилася на нього.

Він злився.

Не на мене.

Через страх.