Глава 9. Теплий камінь

— Я йду з вами, — сказав Марко.

— Ні, — відповіла я.

— Ти навіть не подумала.

— Подумала дорогою від столу до дверей.

— Це три кроки.

— Вистачило.

Северин чекав у коридорі з тим виразом обличчя, який означав, що сперечатися він дозволить, але результат уже визначив.

Марко побачив його.

— Ви теж скажете ні?

— Так.

— Чому?

— Там мертва людина.

— Я знаю, що таке мертва людина.

Він сказав це надто швидко.

Ми обоє згадали маму.

Марко відвів очі.

Северин теж зрозумів. На його обличчі нічого не змінилося, але відповів уже інакше:

— Рудика могли вбити. Ми ще не знаємо як. Не знаємо, чи місце безпечне. І не знаємо, чи той, хто це зробив, пішов.

— Оце вже нормальна причина.

— Я радий, що отримав схвалення.

Марко подивився на мене.

— Тоді йди.

— Я повернуся.

— Не кажи так.

— Чому?

— Люди завжди кажуть це перед тим, як не повернутися.

— У яких книжках ти набрався цієї дурні?

— Я не читаю.

— Саме це й лякає.

Він узяв зі столу мамин лист у шкіряній теці.

— Залиш.

— Я думав, носити при собі.

— Якщо зі мною щось станеться, він має залишитися в тебе.

Марко стиснув теку.

— Дуже допомогла.

— Я не планую, щоб щось сталося.

— А Рудик планував?

Северин тихо видихнув.

— Пані Верес.

— Що?

— Нам справді треба йти.

Марко відійшов.

— Ідіть.

Я вже була в дверях, коли він додав:

— Я не спатиму.

— Твоє право.

— І з’їм фазана.

Я озирнулася.

— Не смій.

— Тоді повернися швидше.

Оце вже було більше схоже на нього.

Ружена чекала біля нижньої брами.

Не в зеленій сукні й не в нічній сорочці.

У старому темному халаті, поверх якого вдягнула грубий шкіряний фартух. В одній руці — сумка. В іншій — складний дерев’яний ящик.

Побачила мене.

— Чому ти тут?

— Северин сказав, що знайшли Рудика.

— Я питала не це.

— А що?

— Чому не спиш.

Я глянула на Северина.

— Ви сьогодні всі змовилися?

— Ні, — сказала Ружена. — Просто в тебе очі червоні.

— У вас теж.

— Я старша. Мені можна.

Вона сунула мені дерев’яний ящик.

— Неси.

— Що там?

— Те, чого не хочу розсипати.

— Дуже змістовно.

— Скло.

Я взяла обережніше.

Ружена кивнула.

— Бачиш? Працює.

Ми рушили.

— Гейн уже там?

— Так.

— Торкався тіла?

— Я йому заборонила.

— Послухав?

— Северин поставив біля нього вартового.

— Це не відповідь.

— Тоді ні.

Северин ішов попереду.

— Він підняв тільки край куртки.

— Навіщо?

— Хотів подивитися, чи є опіки.

— А вартовий?

— Доповів мені.

Ружена задоволено кивнула.

— Хороший вартовий.

— Гейн тепер хоче його звільнити.

— Ще кращий.

Я запитала:

— Чому опіки?

— Через теплий камінь.

— Якщо під тілом жаровий канал, це нормально.

— Саме тому хочу побачити.

Вона більше нічого не пояснювала.

Я вже навчилася: якщо Ружена не пояснює, часто це не тому, що приховує. Просто ще не знає.

Це була приємна різниця.

До місця, де знайшли Рудика, ми йшли іншим шляхом.

Спочатку через технічну.

Гейн стояв біля столу й сперечався з молодим гвардійцем.

— Я нічого не чіпав.

— Ви підняли куртку.

— Куртка не людина.

— Пані Таль сказала не торкатися нічого.

— Я торкнувся тканини.

— Вона була на людині.

— Тепер я розумію, чому вас поставили у варту.

Гвардієць насупився.

— Чому?

— У вас талант робити прості речі нестерпними.

— Арсене, — сказала Ружена.

Він обернувся.

— Нарешті.

Гвардієць випростався.

— Я не дав йому нічого чіпати.

— Бачу.

— Я тільки…

— Я теж чую, — сказала вона Гейну. — Далі.

Гвардієць виглядав задоволеним.

Гейн — ні.

— Де тіло? — запитала я.

— У старому бічному ході.

Він узяв ліхтар.

— Його знайшов один із людей Северина. Шукали Рудика по всіх старих відгалуженнях, які виходять до бастіону.

— Далеко від того каналу, де ми були?

— Хвилин сім пішки.

— По старій системі?

— Так.

— На планах є?

— Частково.

— Що означає «частково»?

— Є коридор. Немає кімнати, де він лежить.

— Чудово.

— Я вже казав: старі плани погані.

— Ви сказали, вони не збігаються.

— Це ввічливіше.

Ружена забрала в нього ліхтар.

— Хто зараз біля тіла?

— Двоє варти.

— Температуру каменю чіпали?

— Ні.

— Тіло перевертали?

— Ні.

— Вікна, люки?

— Там немає.

— Що-небудь забрали?

Гейн подумав.

— Ні.

Ружена зупинилася.

— Чому думаєте?

— Бо я був не першим.

— Хто?

Северин відповів:

— Варта. Один із людей торкнувся шиї, коли перевіряв, чи він живий.

— Це нормально.

— Другий переніс ліхтар.

— Звідки?

— Стояв біля правої руки.

Ружена кивнула.

— Добре.

Я дивилася на неї.

— Ви запам’ятовуєте, де був ліхтар?

— Якщо потім знайду під ним пляму, хочу знати, хто її зробив.

Я додала це до списку речей, які раніше ніколи не вважала важливими.

Старий хід був настільки вузьким, що Гейн ішов боком у місці, де зі стіни випирала кам’яна опора.

— Це точно будували для людей? — запитала я.

— Люди двісті років тому теж були людьми.

— Можливо, худішими.

— Або менш розпещеними.