Глава 8. Сім днів

— Я йду вниз.

Марко ще тримав мамин лист.

— Я теж.

— Ні.

— Чудово поговорили.

Він склав аркуш і простягнув мені.

Я забрала.

— Ти під домашнім наглядом.

— Уже ні. Тепер я під палацовим.

— Це не підвищення.

— Кімната краща.

Я засунула лист у внутрішню кишеню.

За вікном ще було світло. До вечора лишалося кілька годин, але в кімнаті через важкі портьєри вже лежала сіра тінь.

— Марку, я не знаю, що там зараз буде.

— Саме тому.

— Саме тому ти залишишся.

— А ти підеш сама?

— Я не сама. Там Ружена.

— Прекрасно. Лікарка, яку мама просила приховувати від держави твої дивні гарячі руки.

— І Крес.

— Ще краще. Дракон, який каже, що ти пахнеш його посадою.

Я подивилася на нього.

— Це не посада.

— А що?

Я вже відкрила рот.

Закрила.

— Не знаю.

— От.

Марко взувся.

Я тільки тепер помітила, що він нарешті змінив сорочку. Не на одну з трьох, через які сперечався із Северином. На свою стару, з латкою під рукавом.

— Навіщо тоді ми тягли речі?

— Бережу хороше.

— Для чого?

— Раптом нас представлять королю.

— У сорочці з діркою?

— Щоб він не розслаблявся.

Я пішла до дверей.

Марко — за мною.

— Ні.

— Я просто в коридор.

— Марку.

— А там вирішу.

Я розвернулася.

Він зупинився.

Ми дивилися одне на одного.

— Мама написала: не бути поруч, якщо Крес помре.

— Я читав.

— Ти розумієш, що це може означати?

— Ні. Ти теж.

— Саме так.

— Тому я й не хочу сидіти тут і чекати, поки хтось прийде сказати, що ти тепер дракон.

Я хотіла відповісти.

Не знайшла нічого нормального.

Марко опустив голос.

— Я не лізтиму до нього. Не чіпатиму нічого. Якщо скажуть стояти за дверима — стоятиму. Але не залишай мене знову чекати, Ярино.

Оце вже було не про дракона.

Учора він чекав, поки мене повели вниз.

Сьогодні — поки я ходила до аварійного колодязя.

А ще дванадцять років тому він лежав на підлозі біля маминого ліжка й чекав, чи вона доживе до ранку.

— Добре.

Він кивнув.

І відразу:

— Я знав.

— Не псуй.

— Мовчу.

Северин стояв у кінці коридору.

Я починала підозрювати, що він або не спить, або його вирощують у палаці прямо в стінах.

— Нам треба вниз.

Він подивився на Марка.

— Вам — можливо. Йому — ні.

— Я знав, — сказав Марко.

— Ви щойно казали…

— Це було сестрі.

Северин перевів погляд на мене.

— Чому зараз?

— Хочу поговорити з Руженою.

— Вона зайнята.

— Чим?

— Кресом.

Цього вистачило.

— Що сталося?

— Нічого нового.

— Тоді чому вона зайнята?

— Тому що старе нікуди не поділося.

Марко тихо сказав:

— Він і вдома так говорить?

Северин почув.

— У мене немає дому.

Марко перестав усміхатися.

Я теж.

Северин, здається, не зрозумів, що сказав щось особисте.

— Пан Ройт…

— Просто Северин, якщо ми знову йдемо сперечатися в підземелля.

— Добре. Северине. Марко йде до медичного коридору. Не в камеру.

— Навіщо?

— Бо я не хочу залишати його тут.

— Тут два гвардійці.

— Учора два гвардійці сиділи біля нашого дому й один їв вареники.

— Це не впливало на охорону.

— Він тримав тарілку обома руками.

Марко кивнув.

— Правда.

Северин заплющив очі на секунду.

— До медичного коридору. Далі — тільки з дозволу Ружени.

— Домовилися.

Він глянув на мене.

— Це було підозріло легко.

— Не звикайте.

Ми пішли.

Через кілька кроків Марко запитав:

— У вас справді немає дому?

Я штовхнула його ліктем.

— Що?

Северин ішов попереду.

— Є службові кімнати.

— Це не дім.

— Мені достатньо.

— А де ваші речі?

— У кімнаті.

— Усі?

Северин озирнувся.

— Скільки у вас речей?

Марко подумав.

— Тепер три сорочки.

— От бачите.

— Я ще маю чоботи.

— Вражає.

Я дивилася їм у спини й раптом зрозуміла, що Марко робить те саме, що завжди.

Коли боїться, розмовляє.

З будь-ким.

Про будь-що.

Северин цього ще не знав.

Я знала.

Тому не зупинила.

Біля першої брами Марка обшукали.

Знайшли маленький складаний ніж.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Ти сказав, що нічого не чіпатимеш.

— Я й не збирався ним чіпати.

Гвардієць простягнув ніж Северину.

— Залишити.

Марко зітхнув.

— Він дорогий.

Я взяла ніж.

— Він мій.

— Тепер точно залишити.

— Я потім заберу.

— Якщо повернуть.

— Ярино.

— Що?

— Не жартуй такими речами.

Мені стало соромно.

— Повернуть.

Северин віддав ніж гвардійцеві.

— Повернуть.

Марко кивнув.

Друга брама.

Сім замків.

Він рахував, як Северин відкриває.

— Третій після п’ятого.

— Не запам’ятовуйте.

— Уже.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Це у вас родинне?

— Що?

— Влізати туди, куди не треба.

Я відповіла:

— Так.

Марко:

— Ні.

Северин подивився на нас.

— Визначтеся.

— Це теж родинне, — сказала я.

На третьому рівні запах змінився.

Марко перестав говорити.

Він ще не бачив труб.

Коли побачив, провів поглядом уздовж товстого керамічного каналу, що йшов у темряву.

— Це все від нього?

— Частина, — сказала я.