Глава 6. Аварійний колодязь

— Ти пахнеш Чорним.

Ніхто не заговорив.

Навіть Гейн.

Я стояла біля дверей, уже майже за межами камери, і відчувала, як під долонями повільно наростає знайоме тепло.

— Це погано? — запитала я.

Крес не відповів.

— Кресе.

Його ніздрі розширилися. Він знову втягнув повітря, але цього разу інакше: рот трохи відкрився, а язик на мить торкнувся піднебіння.

Я не знала, чи бачила це раніше.

— Відійди ще.

— Навіщо?

— Ярино.

Оце вже було не схоже на нього.

Ні ухиляння. Ні роздратування.

Він боявся.

Від цієї думки стало зовсім не добре.

Я зробила два кроки назад.

— Так?

Крес вдихнув.

Почекав.

— Слабше.

Ружена вже стояла поруч зі мною.

— Що саме ти відчуваєш?

— Не знаю вашого слова.

— Запах?

— Частково.

— Тепло?

Він подумав.

— Частково.

— Що ще?

— Не знаю вашого слова.

— Дуже зручно, — сказав Гейн.

Крес повернув до нього око.

— Навчіть мене більше слів.

Гейн промовчав.

Я торкнулася Ружениної руки.

— Він назвав це запахом.

— Ні, — сказав Крес. — Ти назвала.

Справді.

Ружена підійшла до столика.

— Добре. Не будемо вирішувати за тебе, як це називається. Ти можеш відрізнити це від її звичайного запаху?

— Так.

— Вчора було?

Пауза.

— Ні.

— Сьогодні з’явилося?

— Так.

— Коли?

Крес закрив око.

— Зараз.

— До того як вона підійшла?

— Ні.

— Після розмови?

— Ружено.

— Що?

— Замовкни.

Вона подивилася на мене.

— Щось нове. Зазвичай він просто робить вигляд, що спить.

— Я не роблю.

— Ти хропеш.

Око відкрилося.

— Дракони не хропуть.

— Дев’ятнадцять років моєї практики щойно образилися.

Гейн зітхнув.

— Ми можемо повернутися до того, що пані Верес раптом пахне чимось, чого тут усі бояться?

— Я не боюся, — сказала Ружена.

— Ви сіли.

Ружена глянула на стілець під собою.

— Бо в мене ноги.

Я ледь не засміялася.

Крес не реагував.

Це повернуло мене до головного.

— Ви вже відчували це раніше?

Він дивився на мене.

— Так.

— На мамі?

— Ні.

— На комусь із Наречених?

— Ні.

— На попередньому Чорному?

Його кіготь повільно зігнувся.

— Так.

Ось воно.

— Коли?

— Перед смертю.

Ружена перестала усміхатися.

Гейн теж.

Я не відчула нічого, крім дивної порожнечі.

— Наскільки перед?

— Не знаю ваших годин.

— День?

— Більше.

— Тиждень?

— Може.

Я подивилася на свої руки.

Шкіра була звичайна.

Нігті короткі. Біля великого пальця чорна смуга від технічного журналу, яку я вранці так і не відмила.

— І що сталося потім?

Крес довго мовчав.

— Він помер.

— Це я зрозуміла.

— А я став Чорним.

Гейн прошепотів:

— От лайно.

Ружена повернулася до нього.

— Оце ви зараз дуже точно.

Мені захотілося сісти.

Я не сіла.

— Ви не народилися Чорним?

— Ні.

— Тоді ким?

— Кресом.

— Я серйозно.

— Я теж.

Я прикрила очі долонею.

— Добре. Який ви дракон? Вид, рід, колір — я не знаю, як у вас це працює.

— Північний.

— Це вид?

— Для людей — так.

— А для вас?

Крес подумав.

— Для нас це означало, де вилупився.

Означало.

Я почула минулий час.

Не зачепилася за нього.

Поки що.

— І одного дня попередній Чорний помер, а ви стали Чорним.

— Не одного дня.

— Скільки це тривало?

— Сім.

Я перестала дихати.

Крес дивився на мене.

— У перший день я відчув його запах на собі.

Ружена повільно встала.

— Такий самий?

— Ні.

— Чим відрізнявся?

— Сильніший.

Я нарешті сіла.

Просто на кам’яну лаву біля дверей.

— Тобто в мене є сім днів?

— Ні.

— Ви щойно…

— Я сказав, скільки було в мене.

— А в мене?

— Не знаю.

— Що саме відбувалося з вами?

Крес відвів голову.

— Не тут.

Я подивилася на ланцюги.

— А де?

Він нічого не сказав.

Ружена підійшла до мене.

— Дай руки.

— Навіщо?

— Бо я лікарка й це єдине, що поки можу перевірити без драконячого словника.

Вона торкнулася долонь.

Потім зап’ястків.

Порахувала пульс.

Провела пальцями по шкірі передпліччя.

— Температура?

— Тепліші, ніж мої. Не так, як учора.

— Зі мною щось відбувається?

— Очевидно.

— Дякую.

— Хочеш вигадану відповідь — поклич Северина.

Гейн кашлянув.

— Він ще повернеться.

— Саме тому я використовую час.

Ружена взяла чисту полотняну смужку.

— Потри долоні.

— Що?

— Потри.

Я потерла.

— Тепер потримай.

Я затиснула тканину між руками.

— Навіщо?

— Перевіримо одну дурну думку.

— Яку?

— Якщо скажу, вона перестане бути сліпою перевіркою.

Я глянула на неї.

— Ви вчора казали, що не любите, коли Северин говорить як податкова служба.

— Так.

— Ви зараз гірша.

— Я знаю.

Вона забрала смужку.

Потім узяла ще дві. Одну потримала сама. Другу дала Гейну.

— Навіщо я?

— Бо в Северина руки чистіші.

— Його тут немає.

— Саме тому ви.

Гейн потер тканину.

Ружена поклала всі три на металеву таріль.

Перемішала.

— Кресе.

— Ні.

— Я ще нічого не попросила.