Глава 3. Домашній нагляд

Коли я вийшла з палацу, Вежин уже знав, що вранці сталося щось погане.

Не що саме. Місто рідко отримувало правду так швидко.

Біля Верхніх лазень стояла черга, хоча була ще навіть не обідня година. Двері до гарячої зали зачинили, і роздягнені по пояс чоловіки сперечалися з банником просто на сходах.

— У мене жетон на сьогодні.

— Я бачу.

— То пусти.

— Куди?

— Всередину.

— Там підлога холодна.

— І що?

— Сиди вдома на холодній.

За спиною хтось засміявся.

Банник не оцінив.

На бічній стіні лазні були вмуровані керамічні канали. Я проходила повз них сотні разів і ніколи не дивилася довше, ніж потрібно. Тепер зупинилася.

Один був теплий.

Другий ледь-ледь.

Третій уже нагрівався.

Подача поверталася.

Під палацом лежав Крес, і від нього через камінь, труби та заслінки тепло розходилося по місту.

У лазні.

До печей.

На Монетний двір.

У військові кузні.

Можливо, ще кудись, про що я шість років старанно ставила підпис, нічого не знаючи.

— Дівчино, або грійся, або відійди.

Я забрала руку від стіни.

Позаду стояла стара жінка з кошиком мокрої білизни.

— Вибачте.

— Молоді всі такі. Побачать теплу стіну — вже їхня.

Я відійшла.

Вона притулилася до кераміки плечем і задоволено заплющила очі.

Мені стало моторошно.

Не від неї.

Від того, наскільки звичайним це було.

Через дві вулиці торговець гарячими пиріжками сварився з хлопчаком, який приніс вугілля.

Біля сушарні тканин виносили надвір довгі рами з вологою вовною.

На розі двоє чоловіків обговорювали, що в Східному дворі когось обварило.

Не «вбило».

Поки що — обварило.

До вечора він, напевно, вже встигне вижити, померти вдруге і виявитися племінником короля.

Так працювали міські новини.

Я йшла додому й уперше бачила труби.

Вони були всюди.

Не буквально. Просто тепер я знала, куди дивитися.

За решіткою пекарні. Під сходами великого заїзду. Уздовж стіни красильні. В підвалі будинку, де взимку сушили трави для аптекарів.

Нижній жар був такою самою частиною Вежина, як вода у фонтанах чи лайно під кінськими копитами.

Тільки вода приходила з ріки.

І я тепер знала, звідки приходило тепло.

Біля дому чекали двоє гвардійців.

Один стояв біля дверей.

Другий сидів на лавці й їв вареник.

Побачив мене й мало не подавився.

— Пані Верес.

— Не вставайте.

Він уже встав.

Тарілку тримав у руці.

— Це не…

— Не що?

— Ми на службі.

Я глянула на вареник.

— Бачу.

На підвіконні першого поверху з’явилася голова пані Лейби.

Їй було близько сімдесяти, вона здавала нам верхній поверх уже одинадцять років і вважала стіни достатньо тонкими, щоб мати право знати все, що за ними відбувається.

— Я їх не годувала, — повідомила вона.

Гвардієць із тарілкою заплющив очі.

— Я не питала.

— Самі попросили.

— Ми не просили, — сказав він.

Пані Лейба висунулася далі.

— Ти сказав: «Пахне добре».

— Це не прохання.

— А що я мала зробити? Їсти перед людиною?

— Так.

— Я не свиня.

Другий гвардієць дивився просто перед собою.

По тому, як у нього рухалася щока, я зрозуміла, що він теж щось жує.

— Марко нагорі?

— Так, пані.

— Не тікав?

Перший гвардієць не зрозумів, чи це жарт.

— Ні.

— Шкода. Хоч щось би сьогодні було передбачуване.

Я зайшла.

Пані Лейба сказала мені вслід:

— Ярино.

— Що?

— У вас коронна варта.

— Я помітила.

— Двоє.

— І це теж.

Вона понизила голос, хоча гвардійці стояли за три кроки.

— Марко когось убив?

— Ні.

— Короля?

Я обернулася.

— Він живий.

— Хто?

— Обидва.

Вона замислилася.

— Добре.

Я вже піднімалася сходами.

— Суп на плиті.

— Дякую.

— Для тебе. Не для нього.

— Почув! — крикнув Марко згори.

— І добре!

Я вперше за багато годин усміхнулася нормально.

Потім відчинила двері.

Марко лежав на моєму ліжку.

Не сидів.

Саме лежав, закинувши руки за голову, в чоботях на покривалі.

Я зачинила двері.

Він глянув на мене.

— Жива.

— Встань.

— Я теж радий тебе бачити.

— З мого ліжка.

— Моє ближче до вікна. Там гвардієць дивиться.

— Він дивиться, чи ти не втечеш.

— Саме тому мені ніяково спати.

Я підійшла й стягнула з нього один чобіт.

Марко сів.

— Ти що робиш?

— Рятую покривало.

— Я його не брудню.

Я показала підошву.

— Це що?

Він подивився.

— Вулиця.

— На моєму ліжку.

— Тепер уже ні.

Другий чобіт він зняв сам.

Я поставила сумку на стіл.

Марко перестав усміхатися.

— Ну?

— Що?

— Ти бачила.

Це не було питання.

— Так.

Він почекав.

— І?

Я зняла куртку.

Руки трохи тремтіли.

Тільки тепер помітила.

— Великий.

Марко дивився на мене.

— Ярино.

— Що ти хочеш почути?

— Не знаю. Щось.

— Він чорний. Прикутий під палацом. У нього в боці трубки. Від нього гріють половину міста.

Марко повільно сів рівніше.

— Від дракона?

— Так.

— Тобто буквально?

— Не метафорично.

— Як?

— Не знаю.

— Він дихає у трубу?

Я подивилася на нього.

— Що?

— Ну, я не бачив драконів.

— А я, на твою думку, до сьогодні часто бачила?

— Ні, але ти вже спеціаліст.

Я сіла навпроти.