Глава 2. Десять хвилин

Я вирішила, що він бреше.

Проблема була в тому, що я не знала, як виглядає дракон, коли бреше.

— Коли ви бачили мою матір?

Він не відповів.

Зблизька око здавалося не золотим, а складеним із безлічі дрібних відтінків: темний мед біля зіниці, далі жовте, майже зелене по краю. На нижній повіці бракувало кількох лусок. Замість них тягнувся старий білий рубець.

— Ви сказали, що знали Соломію.

Дракон повільно втягнув повітря ніздрями.

Не мною цікавився. Наче пробував запах кімнати після того, як у ній щось змінилося.

— Знав.

— Коли?

Пауза.

— До твого народження.

— Наскільки до?

Цього разу око кліпнуло.

— Ти завжди ставиш по три питання поспіль?

— Не знаю. Запитайте мою матір.

Я сказала це раніше, ніж подумала.

Величезний кіготь біля його передньої лапи посунувся по каменю. Я тільки тепер помітиила неглибоку борозну. Вона йшла півколом від лапи до ланцюга і назад. Камінь там був гладкіший, ніж навколо.

Кіготь дійшов до кільця.

Повернувся.

— Вона ставила більше.

Я не чекала відповіді.

Майже усміхнулася.

Не тому, що стало весело. Просто на одну коротку мить моя мати перестала бути ім’ям на старому папері й знову стала жінкою, яка могла довести до сказу кого завгодно, включно, як з’ясувалося, з драконами.

— Вона приходила сюди вагітною?

— Так.

Мене ніби штовхнули в груди.

— Мною?

— Інших дітей у ній я не чув.

Я подивилася на нього.

— Чули?

Його ніздрі знову ледь ворухнулися.

— Серце.

Моя рука сама лягла на живіт.

Безглуздо. Там давно не було нічого від тієї дитини.

— Ви чули моє серце?

— Коли вона підходила близько.

— Наскільки близько?

Кіготь знову пройшов борозною.

Туди.

Назад.

— Ближче, ніж стоїш ти.

Я озирнулася на мідні трубки в його боці.

Раптом стало дуже важливо не дивитися на них.

— Навіщо вона приходила?

— Її приводили.

— Це не відповідь.

— Це відповідь. Просто не та, яку ти хотіла.

У нього був дуже дивний спосіб говорити. Не урочистий. Не такий, як у казках, де чудовиська або ричать, або загадують загадки.

Він говорив мало й іноді робив між словами такі довгі паузи, що я встигала вирішити, ніби розмова закінчилася.

— Чому її називали Нареченою?

Кіготь зупинився.

— Хто тобі сказав?

— Бачила запис.

— Де?

— В архіві.

Не зовсім правда.

Він дивився.

Я витримала секунди три.

— Добре. Мій брат бачив.

Дракон опустив голову нижче.

Камінь під його щелепою був темніший, натертий до блиску.

— Твій брат дурний?

Я оторопіла.

— Залежить від дня.

— Сьогодні?

— Надзвичайно.

Око закрилося.

Я могла присягнутися, що він заснув.

— Ви будете відповідати?

— Слово придумали люди.

— Це я вже здогадалася.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо хочу знати, що воно означає.

— Для них?

— А є різниця?

Око відкрилося.

— Велика.

Я чекала.

Він мовчав.

— І?

— Ти знову поставила третє питання.

Я видихнула через ніс.

— Як вас звати?

Цього він, здається, не очікував.

— Навіщо?

— Незручно весь час думати про вас як про дракона.

— Чому?

— Бо ви один.

— Тут — так.

Мене зачепило останнє слово.

— А де не один?

Дракон дивився на мене.

— Крес.

— Що?

— Моє ім’я.

— А.

Я не знаю, чого чекала. Можливо, чогось довгого, стародавнього й такого, що доведеться тренувати перед дзеркалом.

— Просто Крес?

Його погляд став важчим.

— Тобі мало?

— Ні. Нормально.

Кіготь рушив назад по борозні.

Крес.

Я спробувала подумки прикласти ім’я до величезної чорної голови, ланцюга на шиї й трубок у боці.

Поки не підходило.

— Ярина, — сказала я.

— Знаю.

— Звідки?

— Той, що привів тебе, сказав нагорі.

— Я не чула.

— Я чув.

Отже, не все було великою містичною таємницею.

Чомусь це заспокоїло.

Я підійшла ще на пів кроку.

Ланцюг не рухався.

— Коли мама була тут востаннє?

Крес перестав водити кігтем.

— Не пам’ятаю вашої дати.

— Скільки років тому?

— Дванадцять зим. Може, тринадцять.

Я завмерла.

— Це неможливо.

Він мовчав.

— Вона померла дванадцять років тому.

Кіготь повільно зігнувся.

Тільки це.

Ні рику. Ні страшного горя древньої істоти. Він просто лежав і дивився кудись повз мене.

— Коли? — запитав нарешті.

— Узимку.

— На початку?

— Після Нового року. Був великий сніг.

— Так.

— Що — так?

— Пам’ятаю холод.

Я озирнулася на кам’яні стіни.

Тут не було вікон.

— Звідси?

— Труби холонуть.

Я відчула себе дурною.

Звісно. Якщо він справді лежав тут роками, його календар міг складатися з температури каменю, води, повітря в каналах. Не з дат.

— Вона приходила сюди незадовго до смерті?

— Так.

— Наскільки?

Крес повернув голову.

Ланцюг на шиї дзенькнув.

— Три дні.

У мене щось опустилося всередині.

— Ні.

— Що?

— Ні. За три дні до смерті мама лежала вдома.

Він не сперечався.

Це було гірше.

— Вона вже майже не вставала.

Крес дивився на мене.

— Я носила їй воду. Марко спав біля неї на підлозі, бо боявся, що вона помре вночі. Вона не могла спуститися під палац.

— Тоді це було раніше.

— Ви щойно сказали три дні.

— Я міг помилитися.

— На скільки?