Глава 1. Нижній жар

Північна піч замовкла о шостій сорок три.

Я знала точний час, бо саме записувала в журнал третю за ранок брехню Гната Дороша.

— Дванадцять возів деревного вугілля, — повторив він, дивлячись мені через плече.

— Одинадцять.

— Дванадцять.

Я постукала кінчиком олівця по рядку.

— У накладній одинадцять.

— Один прийшов уночі.

— Тоді покажіть нічну накладну.

— Ярина, я двадцять сім років плавлю залізо.

— А я шість років рахую те, що ви плавите.

— Оце я й кажу. Кожен має займатися своїм.

Піч перестала ревіти.

Гнат замовк посеред вдиху.

Для людини, яка не бувала в ливарному дворі, тиша могла здатися полегшенням. Тут завжди щось било, скреготіло, гупало. Вода крутила колесо за західною стіною, важелі тягли міхи, молоти били по металу, чоловіки перекрикували все це, не дуже сподіваючись бути почутими.

Але піч не мала права мовчати.

Ніколи посеред плавки.

Гнат кинувся до оглядового віконця.

— Міхи!

Двоє робітників уже бігли до приводу.

Я почула, як знову загуркотіло колесо. Великий дерев’яний важіль сіпнувся.

— Стійте.

Мене ніхто не почув.

Я обійшла Гната, пригнулася біля мідного сопла і простягнула руку до кам’яного жолоба, яким ішла охолоджувальна вода.

Сухо.

Тільки тонка смуга пари піднімалася від темного металу.

— Міхи не вмикати!

Тепер я закричала.

Один із робітників озирнувся. Другий уже тягнув за важіль.

Гнат схопив мене за плече.

— Ти що робиш?

— Води немає.

— Є резерв.

— Немає переливу.

Він глянув униз.

Цього разу сперечатися не став.

— Сава! Від міхів! Тарасе, перекрий верхню подачу! Решта — назад від горна!

Люди розбіглися значно швидше, коли наказ віддав чоловік із сивими вусами, а не жінка з журналом.

Я вирішила образитися на це пізніше.

Зсередини печі долинув глухий удар.

Не вибух. Щось важке наче впало на дно.

Гнат вилаявся.

— Шлак?

— Може бути.

— Не кажи «може бути» біля моєї печі.

— Тоді не питайте, якщо хочете почути тільки приємне.

Він глянув на мене так, ніби саме зараз згадав, чому не любить перевірки з Управління.

Другий удар був сильніший.

Підошвами я відчула дрібне тремтіння кам’яної підлоги.

Третій прийшов через кілька секунд.

Тук.

Пауза.

Тук.

Пауза.

Тук.

Гнат теж це відчув.

— Що там?

— Не знаю.

— Гарна відповідь за державну платню.

— А «дванадцять возів» була краща?

Він показав мені рукою, що думає про мене, але вже біг до аварійної заслінки.

З верхнього майданчика закричав Тарас:

— Перекрив!

— Відійти! — гаркнув Гнат.

Я зробила два кроки назад.

Вчасно.

Зі стику біля сопла вирвався чорний дим. Не той густий бурий чад, який інколи валив із печі, коли погано тягнуло. Цей пішов коротким струменем, майже без запаху, а за мить усередині щось спалахнуло.

По мідній оправі пробігла синювата смуга.

Я бачила, як метал став червоним.

— Вода! — крикнув хтось.

— Не лийте!

Гнат уже й сам кинувся на чоловіка з відром.

— Хочеш нам сопло в лице підірвати?

Відро полетіло на підлогу. Вода розлилася між нашими чоботами.

Ми стояли й дивилися, як піч повільно задихається.

Ще хвилину тому від неї йшов такий жар, що волоски на руках скручувалися, якщо підійти близько. Тепер червоне світло всередині темніло.

Я відчула запах гарячої цегли, металу й чогось ще.

Не вугілля.

Не масло.

Дивний запах. Гострий, сухий. Наче повітря після близької блискавки.

— Ти це чуєш? — запитала я.

— Що?

— Запах.

Гнат принюхався.

— Піч смердить.

— Дякую. В управлінні ми про це не знали.

Він нахилився до жолоба, торкнувся мокрим пальцем каменю біля мідного кільця і швидко відсмикнув руку.

— Треба розбирати.

— Спочатку знайти, куди поділася вода.

— Я знаю, куди вона поділася. Засмітився канал.

— Одночасно з падінням тяги?

— А ти хочеш, щоб піч питала твого дозволу, перш ніж ламатися?

Я вже не слухала.

На підлозі біля моєї ноги лежало щось чорне.

Я подумала, що шматок шлаку. Нахилилася, підчепила його кінчиком олівця.

Не шлак.

Пластинка завбільшки з ніготь. Тонка, трохи вигнута. Один край обгорілий, інший — гладкий і блискучий.

Я торкнулася її.

І відразу відсмикнула палець.

Вона була гаряча.

Надто гаряча для речі, що лежала за три кроки від горна на холодному камені.

— Гнате.

— Що ще?

Я показала пластинку.

Він подивився здалеку.

— Сміття.

— Яке?

— Чорне.

— Це я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

Я загорнула знахідку в край старої накладної й поклала до кишені.

Гнат помітив.

— Не тягни з моєї печі всяке лайно в Управління. Потім пришлють трьох мудрагелів, закриють двір на тиждень і спитають, чого ми не виконали план.

— Якщо закриють двір, ви нарешті матимете час знайти дванадцятий віз.

— Ярино.

— Що?

— Тебе колись тут утоплять.

Я подивилася на жолоб.

— Сьогодні не вийде. Води немає.

Сава засміявся біля міхів.

Гнат повернувся до нього.

— А тебе я сам утоплю. Пішов дивитися шлюз.

Сава перестав сміятися.

Я повернулася до столу, де залишила журнал.

Сторінка була припорошена сірою сажею. На полях я вже встигла написати: «Розбіжність у витраті палива — 8,7%». Тепер додала час зупинки та три короткі слова:

Припинилася нижня подача.

Подивилася на них.

Закреслила.

Написала:

Причина невідома.