Частина 4

Вечір був навдивовижу ясним. На небі – ані хмаринки. І куди не кинь оком – зорі, зорі, зорі... Не знаю, як ви, а я дуже люблю дивитися на зірки. Є в них щось чарівне, привабливе. Під зоряним небом почуваєшся піщинкою світобудови, але разом із цим – якусь співпричетність до таємниць Всесвіту.

От ми й знову проводимо ніч під відкритим небом. До цього ми вже встигли звикнути. Слава Світлим Богам, не в перше. І, хай йому Морок, не в останнє! Палало багаття. Дзижчали комарі. А ми все розмовляли, розмовляли... Вчотирьох.

З обличчя Стірха ніяк не сходив здивований вираз. Хлопця немов колодою по голові вдарили. Ще б пак: він з самісінького дитинства звик до того, що дракон – істота дурнувата, нетямуща, що за ним треба наглядати, бо в халепу втрапить. І потрапляв же неодноразово... Скільки парубкові через його вихованця на горіхи перепадало... І от на тобі: з’ясувалося, що Вогник – розумніший за нас усіх разом і кожного окремо! На питання Стірха: «Навіщо????!» – котре він вичавив зі трагічним стогоном, Вогник, розреготавшись, відповів:

– Ох, якби ти знав, як же все це було кумедно!

– Зачекай-но! – спробував з’ясувати для себе Стірх. – Виходить, весь цей час ти нам усім брехав – і мені, і батькові моєму, і навіть дідові?!

– Чому це «весь час»? – смикнув хвостом дракон. – Спочатку я дійсно майже нічого не розумів. Ти сам подумай: у вас теж дитинчата – гаразд, гаразд, Маро, не дивися на мене такими страшними очима, нехай будуть «діти» – у перші роки життя зовсім майже нетямущі. Інша справа, що у нас, драконів, є перед вами, людьми, принаймні, одна перевага: у нас є те, що ми звемо пам’яттю предків. Настає день – і юний дракон раптом відкриває для себе все, що знали його діди й прадіди. Їхні знання пам’ять, уміння й навички стають його власними знаннями, навичками, пам’яттю, вміннями. Тепер він продовжуватиме накопичувати скарби знань, щоб потім передати його своїм нащадкам. Але сама мить пробудження… Вона немов шалений вибух. Це може вибити з колії надовго. Тут так важливо не загубити самого себе. Саме в перші дні після цього ментального вибуху молоді дракони особливо вразливі. Саме тоді нам конче необхідна турбота старших і досвідчених. Вийшло так, що у той час поруч зі мною були люди. Обирати, сам знаєш, не випадало. А потім… Потім мені просто сподобалося, як ви зі мною панькаєтеся. І я подумав, що таким життєвим багажем – досвідом близького спілкування з людьми – може похватитися мало хто з драконів. Такий шанс втрачати було неможна. Ну я й… Руто, я вже закінчив розповідь. Рота можна закрити.

Я зніяковіло кашлянула. А що? Я просто заслухалася. Розповідає – наче по книжці читає. Був у нас у коледжі один такий лектор. Теж дуже складно все розписував. Поки його слухаєш – наче все зрозуміло, а потім кинешся – в голові суцільний туман.

Поруч сиділа Мара. Повинна сказати, що вона зовсім не здивувалася перевтіленню нашого лускатого друга. Ой, серцем чую: скоро Вогникові нелегко буде. Приступить до нього наша тиха мишка з розпитуваннями. Вона у нас дівчина допитлива, я вже мала щастя у цьому переконатися.

Стірх ще довго ойкав та айкав. А я…  зізнаюся чесно: мабуть, десь у глибині душі я давно щось подібне підозрювала. Занадто вже підкреслював дракончик дурість та нерозважливість власних вчинків. І у той же час у критичних ситуаціях виявляв рідкісну витримку, розум і розсудливість.

...Мара і Стірх задрімали ближче до світанку. Дівчина тихенько сопла, згорнувшись калачиком, а от парубок спав неспокійно, здригаючись і перевертаючись з боку на бік. Мені навіть цікаво стало, що йому сниться?

– А, так, нісенітниці всякі, – позіхаючи, відповів дракон.

– Ти що, на додачу до всіх твоїх талантів, ще й думки читаєш? – пирхнула я. Якщо це так, то я  добряче вляпалася.

– Оце вже ні. Навіщо? Все й так на твоєму личку написано. Агов, тихіше, дітлахів розбудиш! – дракон легко ухилився від кинутого у нього камінчика. Так, влучністю я ніколи не могла похвалитися. Та не страшно. У нашого Вогника, виявляється, дуже гострий язичок. Тож руку до кінця подорожі натреную. Тільки де він, той кінець?

Заздрісно поглянувши у бік сплячих друзів, я підкинула у багаття нову порцію хмизу, влаштувалася зручніше, поклавши голову на коліна... Не люблю безсонні ночі, але зараз мені краще зовсім не засинати. Бо інакше весь наступний день буду сонна мов риба.

– Не спиться, Руто? – пошепки прошипів дракон.

– А сам? – питанням на питання відповіла я.

– Ну, я довго можу не спати... Я взагалі багато чого можу.

І тут у моїй голові наче щось клацнуло.

– Слухай-но, Вогнику... Це ж що виходить: якщо у тебе є, як ти кажеш, пам’ять твоїх драконячих предків, значить, ти весь цей час знав, що є земля, де живуть дракони?

– Знав... – знехотя визнав наш ящір.

– І, звичайно ж, тобі відома й дорога туди?

– Відома... Я тобі більше скажу: я знаю потаємну стежку, яка давно б привела нас туди, за Хребет Монахів.

– Оце вже цікаво! А ти міг би якось повідомити нам про це? Не відповідай. Думаю, міг: адже ти зумів навіяти Марі сон про чарівний янтарний амулет...

– І ми вже давно були б на місці... – пробурмотів дракон.

– І скількох неприємностей позбулися б! – підхопила я.

– От-от... і Мару б не зустріли... – пирхнув Вогник.

– Не будь таким противним, – я знову кинула у дракона камінчиком. Майже влучила. Вправи й досвід – корисна штука! – Але якщо все це правда...

– Не сумнівайся.

– ...тоді чому ж ти примусив нас здійснити цю подорож – як тепер з’ясувалося, майже зовсім марну?

Дракон подивився мені в очі. Його голова ледь погойдувалася на довгій шиї, але погляд був пильним, гострим, серйозним. От Морок, та якби він за час нашого знайомства хоч раз би таким чином подивився на когось з нас, то сумніви в його розумі навіть не виникли б! А Вогник важко зітхнув і – наче з моста у воду:

– А ти не думала про те, що я зовсім не палаю бажанням опинитися там – на землі предків? Якби це від мене залежало, ви б про неї ніколи б не довідалися...