Частина 3

Берегом Білої ріки дружно крокували я і Вогник... Я бадьоро чимчикувала босоніж запилюженим шляхом, час від часу зупиняючись, щоб ополоснути стомлені ступні у річковій воді. Дракон трюхикав цілеспрямовано – чітко паралельно ріці, майже не зводячи пильного погляду з плота, що гойдався на хвилях. На плоту сиділа на мішку з речами Мара, а Стірх з жердиною намагався кермувати ненадійним плавучим транспортом.

Ріка несла свої води до моря не поспішаючи. Тож невідомо, хто просувався вперед швидше: молодь на плоту чи ми з драконом по берегу. Різниця була лише в тому, що тим двом, на ріці, не доводилося натруджувати ноги.

Виникає закономірне питання: чому вони були там, а ми з драконом – тут? Скажімо так: на це було кілька причин. По-перше, я принципово повторила: на одній ріці з драконом на буде ані моєї ноги, ані іншої частини тіла. По-друге, дракон уперся перед рікою лапами, крилами та хвостом, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що пречудово обійдеться і без купання. По-третє, розшукати у Білоріччі нормальний човен чомусь виявилось неможливим. Безумовно, в місті, розташованому на великій ріці, човнів вистачало, в тому числі й призначених на продаж. Але ціни за них просили просто неймовірні, особливо коли дізнавалися, куди саме ми збираємося плисти. Тому, після порції зітхань на зойків, Стірх придбав колоди й власноруч зв’язав з них пліт. Я з недовірою пирхнула, постукавши по ньому ногою. Не те щоб я мала сумніви у теслярських талантах мого приятеля... Я взагалі не люблю, коли навколо багато води. А Мара готова пливти навіть на звичайній колоді – аби разом зі Стірхом. Здається, якби з’ясувалося, що чудо-пліт, зроблений нашим драконоводом, може витримати тільки одну людину, Мара б залюбки попливла за плотом – щоб бути якомога ближче до Стірха.

Таким чином, спосіб пересування кожний обрав за своїм смаком. От і подорожуємо, як кому на душу лягло.

Дорогу вздовж ріки неможна назвати пустельною. Якщо парочка на плоту не викликає особливої цікавості, то на мене з моїм звірятком витріщалися буквально всі. А оскільки йдемо ми досить повільно, то нас встигають і розгледіти, і помилуватися на ящера. Он, знову віз нас обганяє. Селянин у Білоріччя на ринок приїздив, тепер, порозпродувавшись, додому їде. Позаду на возі, звісивши ноги, сидів хлопчик років восьми. Його татусь, під’їжджаючи до нас, не вважав за потрібне звернути увагу синочка на незвичайного мандрівника, тому я можу уявити собі здивування і захват дитини. У хлопчика не просто рот відкрився. У нього нижня щелепа впала так різко, що я навіть злякалася за нього. Та нічого, далі, ніж було потрібно, щелепа не покотилася, і рот хлопчика залишався відкритим, скільки ми його бачили. Але Вогник! У нього навіть хода змінилася. Він, відчуваючи на собі таку незвичайну увагу, миттєво перемінився. Гордовито вигнув спинку, кокетливо склав крильця, струснув головою... І пішов учвал, немов кращий кінь з найкращої королівської стайні. Я закашлялася: пилюка піднялася до хмар. О, так, рішенні йти разом з Вогником було не зовсім правильним і корисним для здоров’я. Але іншого виходу у мене й досі немає.

Ріка плавно повернула праворуч, дорога звернула разом з нею. Нашим поглядам відкрився невеличкий гайок, у якому – о, диво! – прилаштувався придорожній шинок. Я підбігла до самісінької води і замахала руками Марі зі Стірхом:

– Агов! Лю-ди-и-и! Гребіть сюди! Там шино-о-о-ок! - гукнула я.

– Р-р-р-р-р-р-р!!! – підтримав мене дракон.

Стірх кивнув – зрозумів, мовляв, – і направив пліт у бік берега. Я обтрусила ноги, взулася. Пліт осів на піщану мілину. Мара зійшла на тверду землю. Стірх, задкуючи, витяг свій транспорт на берег. Усі разом ми пішли до шинку – відпочивати та відновлювати сили.

Виявляється, я вже забула, як це чудово – після гарного обіду посидіти у затінку, побайдикувати. Заплющити очі й хоча б на мить уявити, що сидиш не у дворі придорожнього шинку, а біля власної хижки у Мостах, що трави давно розібрано, мікстури приготовано, замовлення рознесені і є час трошки помріяти. Наприклад, про те, що незабаром знову заявиться Стірх зі своїм нерозлучним супутником... Що й казати, гарні були часи...

Щоб ілюзія спокою розтанула, вистачило галасу і гучних вигуків неподалік. Я знехотя повернула голову. На галявинці щільним півколом стояли люди. А у центрі цього натовпу, котрий галасував, вигукував, підбадьорював, билися двоє. Це не була бійка не на життя, а на смерть. Скоріше, це було схоже на змагання бійців. І все б нічого, якби не самі борці, точніше – не один з них. Інший не викликав здивування: міцно збитий парубок, сильний, засмаглий; треновані м’язи виділялися на його смаглявому оголеному торсі. А от його супротивник... хм, супротивниця. Бо це була дівчина. Стрижене чорне волосся розтріпалося, пасма прилипли до спітнілого чола. Чорні шкіряні штани заправлені у халяви високих чобіт. Рукава білосніжної сорочки засукані вище ліктя, а чорний шкіряний жилет розстебнутий. Такій витонченій статурі та гордовитій поставі місце не на пильному шляху, а десь у салоні. А як чудово виглядала б на ній бальна сукня з глибоким декольте! Однак за рухами і повадками дівчини було зрозуміло, що навряд чи в її гардеробі можна знайти хоча б одну бальну сукню.

Забіяка не зводила очей зі свого суперника. Вона не нападала, вона захищалася. Кожний її рух був точним, виваженим, і все це нагадувало якийсь вигадливий танок. От засмаглий парубок необережно підступив до дівчини занадто близько. Блискавичний рух, захват, підсікання – і він уже лежить носом у пилюці. Піднявся під регіт глядачів, обтрусився і знову став у бойову стійку. Танок розпочався знову. Тепер дівчина діяла активніше. Крок, поворот, оманливий рух – і от вже супротивник знову переможений. Дівчина притримала руку парубка у больовому прийомі.

– Ну як, друже, з тебе досить? Чи продовжимо?

– Е ні, Данко, мені вистачить! – парубок підвівся на ноги, струшуючи з одягу пилюку. Відійшов до своїх речей, котрі неохайною купкою лежали неподалік, попорпався в них і витяг короткий кинджал у піхвах, прикрашених потемнілим сріблом. – Тримай! Заслужила, – і кинув їй.