Частина 2

На землю опускалася ніч, несучи з собою для усіх трудівників відпочинок після денної праці. Сонце вже майже зникло за обрієм, густішали літні сутінки Далекі зірки з подивом дивилися на загублених серед степу мандрівників. Випала роса, і луската шкіра дракона заблищала у відблисках вогнища розсипом дрібних діамантів. Так, наш ящір таки згодився допомогти нам розпалити вогонь. Він перебував у відмінному гуморі, чого не можна було сказати про мене.

Я відчувала, що от-от розревуся. Ще б пак! Нас фактично прогнали з селища, ми ризикували життям, переправляючись через ріку; ми, можна сказати, отримали перемогу над розбійниками (досить курйозним способом, але ж отримали!); ми... – ні, ось тут я абсолютно ні при чому, це все вони! – зруйнували одну з пам’яток Старобрами; ми навіть вистояли перед зграєю польових тушканів... І все ще заради чого?! Заради того, щоб нашого дракона, неначе паршиве кошеня, викинули за ворота замку, на дорогу до якого ми витратили стільки часу та сил! Зауважте: викинули – до повного задоволення моїх супутників! Але ж я – лише слабка жінка; я не приборкувачка драконів, я аптекарка! Чому я повинна зараз сидіти в цьому степу під відкритим небом, а не спокійно розтирати порошки або розбирати сушені трави у своїй хатинці?

У відчаї я з розмаху гепнула кулаком по землі. Дарма. Стало боляче. Що ж, от і свинцевій примочці застосування знайшлося. А то все тільки погрожую на супутників її витратити.

– Чого вишкірився? – грубо поцікавилася я в Стірха, розтираючи забиту руку.

– Нічого... – хлопчина посміхнувся ще ширше і почухав свого вихованця там, де у нормальних звірів розташоване «за вушком».

– Мені б твої турботи... – я тяжко зітхнула. Те, що дракон залишився безхазяйним, його вихователя анітрохи не хвилювало. Але ж не сидіти нам тут до закінчення часів? – У які світи тепер подамося?

– Он туди, – тицьнув пальцем Стірх.

– Чого це раптом?

– А вам що, панно Руто, знову хочеться ночувати під відкритим небом?

– А в нас є альтернатива? – не один ти, любий друже, запитанням на питання відповідати вмієш.

– Є. Он там, – і він знову тицьнув пальцем кудись собі за спину.

– З чого ти взяв?

– Ну, хоча б з того, що світло у темряві саме по собі не загорається...

– Світло? Де?! – я закрутила головою на всі боки. Підвестися на ноги у мене все одно не вийде. Навіть намагатися не варто.

Я й не намагалася. Стірх ухопив мене за комір і буквально тицьнув носом у тому напрямку, де в темряві блимав вогник. Е-е-е, здається, хлопцеві добряче дісталося за ці дні, якщо він навіть контроль над собою втрачати почав. Але вогник, дякувати драконоводу, я таки побачила. Зрадіти сил у мене ще вистачило, а от іти... Очі у мене просто злипалися від утоми, я нічого не могла з цим зробити. Стірхові довелося вести мене за руку, наче маленьку. Він навіть рюкзак у мене відібрав: від його ваги, хоч і невеликої, я буквально завалювалася набік.

Це було таке дивне відчуття – на самому краєчку між сном і неспанням. Немов би очі й заплющені, але не сплю, навіть на питання відповідаю; неначе й ноги переставляю, а от очі розплющити несила. Час від часу відчувала легкий поштовх у спину. Мій стомлений мозок відзначав, що це, скоріше за все, дракон мене підштовхує. От розумничка...

Під ногами трава змінилася сухостоєм – я відчула це крізь підошви стареньких черевичків, та й хрустіло за кожним кроком так... характерно. Здається, ми знову наближаємося до лісу, чи я помиляюся?

– Нічого, панно Руто, вже недалеко залишилося, – долинало до мене глухо, як крізь вату у вухах, і я раз у раз відчувала підбадьорливий – чи нетерплячий? – поштовх у спину.

– Ну, от ми й прийшли, – Стірх відпустив мою руку. За інерцією я зробила ще кілька кроків і розплющила очі.

Звичайно, побачити тут, на межі степу та лісу, маленьку хатку за похиленим від часу парканом, було досить дивно.  Незвичайним було й те, що ворота були гостинно розчиненими, а перед ними з ліхтарем у руці стояла зовсім молоденька дівчина – білява, з тонесенькими «мишачими» хвостиками у якості зачіски, з очиськами на пів-обличчя, зростом мені ледве-ледве по плече. Але найдивовижнішим були її слова:

– Заходьте, заходьте скоріше, я вас давно чекаю!

Мої супутники, судячи з виразу обличчя одного і морди другого, здивувалися не менше. Один за одним, вервечкою, прослідували ми в несподівано гостинний двір. Переконавшись, що зовні не лишилося навіть кінчика драконячого хвоста, дівчина зробила ледь помітний рух плечиком – і стулки воріт з гуркотом зачинилися. Я здригнулася від переляку. Стірх зіщулився. Дракон залишився незворушним. Незнайомка чомусь спохмурніла, промимрила щось, наче вибачаючись, і пішла до хатини. Ми попрямували слідом.

Біля ганку дівчисько озирнулося, знизу вгору поглянула на наш мандрівний цирк:

– Мене Марою кличуть... Ви дракона поки під навіс відведіть, за хату, а самі вечеряти заходьте. Всі розмови – потім. Вже зовсім пізно, а ви стомилися.

Повторювати двічі їй не довелося. Оскільки за час подорожі нелегко прийшлося усім трьом, умовляти не довелося навіть дракона.

Зголоднілі, ми накинулися на їжу. Парне, неймовірно смачне молоко та ще теплі пухкі булочки зникли зі столу якось неправдоподібно швидко. Стірх задоволено поплескав себе по животі, відкинувшись на високу спинку стільця. А я настільки стомилася, що просто засинала за столом. Хтось взяв мене за руку – м’яко, але наполегливо, – я підкорилася цьому дотику, встала з-за столу, кудись йшла, щось робила,  поки не відчула, що лежу, вткнувшись носом у подушку. Через хвилину я вже спала – міцно і без сновидінь.

Прокинулася пізно. Ні, я підхопилася на світанні. Ну, «підхопилася» – це, звичайно, гучно сказано. Трохи звелась на лікті, провела нерозуміючим поглядом по напівтемній кімнаті... Потім пригадала події минулого дня... Яке полегшення я відчула при думці, що вже нікуди не треба поспішати! Але щось мене все одно турбувало. Але я не дала цьому занепокоєнню розвитися, відкинула його, як бешкетливе кошеня, повернулася на правий бік і знову заснула.