18

Цікавість таки пересилила. Спробую поспілкуватися із сусідом по кімнаті. Йому напевно нудно, і їхати на вихідні нема куди. Він тут ніби вдома.

Довелося ще трохи затриматися, накладаючи ілюзію на себе. Поспішаючи, я постійно оберталася до дверей, але удача була на моєму боці. Ніхто не з'являвся, і незабаром я заплющила очі, ретельно уявляючи кімнату, яку останні кілька днів ділила з альбіносом.

Чітко намалювавши в умі всі подробиці, намацала артефакт переміщення. І подалася назустріч його силі.

Навколо наче щось натяглося. Хирр! Драконячий гад на свої покої завісу поставив?

Немов прорвавши тонку магічну плівку, я все ж таки вступила в хід.

Ось він, я явно відчувала артефакт, його відгук і дію! Дракони помиляються, не можу я сама прокладати шляхи!

Крок, другий...

І ось я вже вийшла в кімнаті, просто біля свого ліжка.

Геннар сидів в улюбленій позі, спираючись на стіну та підігнувши ногу. Читав якусь книгу. Побачивши мене, різко закрив її і сховав за спину.

– Ну й нащо цей маскарад? – спитав похмуро.

– Сподівався, що ти мене не видав, – зітхнула я.

– Я не видав, – хмикнув Геннар. – Але вчитель Фіран теж не дурень.

Він піднявся – мабуть, щоб бути врівень зі мною, – і додав:

– І не сподівався, а сподівалася. Ти ж дівчина. Я бачив твою справжню зовнішність. Ти – дзеркальний дракон! Лише очі дивні.

– Не дракон я! – обурилася я.

– Навіщо тоді зовнішність приховувала?

– Вже хто б казав. Ти взагалі магію приховував!

– Не приховував! Вона раптово проявилася!

Геннар дивився трохи спідлоба, червоні очі палали. На мить здалося, що його кулаки зараз стиснуться і він кинеться в бій.

Ні, мені потрібне зовсім не це! Я прийшла розпитати про Дагана.

– Не ображайся, – посміхнулася я, намагаючись загасити його спалах. – Через те, що моя зовнішність так схожа на дракона, і доводиться її приховувати. Я маг. А серед магів, знаєш, з такою не вижити...

– М-да, внутрішнього звіра я в тобі не відчуваю, – почухав у потилиці альбінос. І спитав підозріло: – А тут ти що робиш?

– Ми з Осею познайомилися дорогою. А Фіран забрав її сюди. Навіть вибору не дав! Я хотіла переконатися, що з нею все гаразд.

– Переконалася? Куди її поділа?

– Вона загубилася у переході!

Білий хмикнув скептично, склав руки на грудях.

– Ну то знайди.

– Артефакт нічого не показує, я не знаю, куди йти. Це все тому, що ти за нами вчепився!

– Вчитель Фіран сказав, що таких артефактів не існує, – Геннар продовжував свердлити мене поглядом червоних очей.

– Те, що вчитель Фіран про них не знає, не означає, що їх не існує, – пирхнула я.

– Навіщо ти прийшов? – схоже, Геннар-Куша все ще сприймав мене більше як Ашера, ніж як незрозумілу дівчину з дивною зовнішністю. І мені побачився в цьому добрий знак.

– Запитати, – чесно відповіла я. – Що ти помітив у моєму нареченому? Яка магія в тобі прокинулася?

– Якби я знав, – з досадою озвався альбінос. – Все життя мріяв опанувати хоч якусь силу, знав би – заздалегідь підготувався б! Навіть рідна мати, і то нічого в мені не розгледіла. У тобі ось розгледіла, а в мені – дулю! А тут не розумію, як застосувати і що це взагалі за хтонь.

– Що ти побачив? – я прохально глянула на нього. – Будь ласка.

– Нитки. Від нього до тебе тяглися нитки. І... мені вони не сподобалися.

– Які нитки? – здивовано перепитала я. – Чому не сподобалися?

У мене чимало магії! Своєї власної! Щоб я якихось ниток не помітила, не відчула?!

– Не знаю, – буркнув Геннар. – Шукаю ось, що це може бути. Магічні якісь. І взагалі, він... він...

Геннар затнувся, посилено підбираючи слова та поняття. Я чекала, боячись спугнути.

Хирр!

За дверима пролунали кроки, голоси. А потім вона відчинилася, показавши нам Фірана-Сане власною персоною. У супроводі схвильованої Імари-Лан Уерінг, нашої вогняної директорки.

Її очі мало не іскрили, в них явно читалася гордість за сина. Радість, полегшення, подив, тривога.

Натомість її супутник дивився виключно на мене. Таким поглядом, що захотілося зробити крок назад і опинитися знову в його покоях! Наче я й не виходила звідти.

– Геннаре... – промовила Імара-Лан.

Кинула погляд на мене, наче вперше побачила. І додала, звертаючись до сина:

– Ідемо до кабінету.

– Не заважатиму вам, – пробурмотіла я, метнувшись у двері між ними.

– Ашере! – Фіран спробував ухопити мене за руку.

Довелося використати всю свою майстерність, щоб вислизнути. Фіран з якоїсь причини не став застосовувати свою – мабуть, не хотів при директорці викручувати руки учневі. Або посвячувати її в мою таємницю не хотів.

Прошмигнувши повз нього, я кинулася коридором.

– Ашере! – прогриміло слідом розкотистим драконячим голосом. – Стій!

Я обернулася – щоб побачити, що дракон не женеться за мною. Мабуть, вважав за важливі нові можливості альбіноса. І я б із задоволенням повернулася і послухала... Але при мені вони точно нічого не обговорюватимуть. Швидше дзеркальний знову потягне до себе, ще й охорону приставить.

Ні. Поки він зайнятий директрисою, я займуся своїми справами. Тому, не зменшуючи темпу, настроїлася. Пораділа, що школа майже порожня і в коридорах нікого. І просто на ходу скористалася артефактом.

Спочатку з'ясую, що за нитки помітив мій сусід... і, мабуть, друг.

У душі ворухнулася дивна, тягнуча туга, що я не вчилася ось так, не прожила юні роки у товаристві однолітків. Була позбавлена всього цього.

Дракони, між іншим, і позбавили!

У прийомного батька я навчалася індивідуально, з особистими вчителями. Усьому майже з нуля.

Вийшовши все в тому ж порожньому особняку, активувала артефакт зв'язку з Даганом. І рушила до ринку, обережно пробираючись вулицями. Намагалася йти так, щоб з неба мене видно не було – на випадок, якщо дракон залишить директорку з Геннаром і кинеться на пошуки мене.