16

Астейша

Звідки не візьмись до нас на галявину вилетів Геннар. Біле волосся здійнялолся, очі спалахнули – на мить навіть здалося, магічно. Дракон-альбінос кинувся за нами, схопився за мене.

І я відразу відчула, що падаю кудись не туди.

Посилено утримувала за руку Осю. Геннар спочатку теж тримався – але потім відпустив пальці. Я роззиралася, намагаючись розглянути, що там з ним.

Але рух пришвидшувався. Волосся заліпило обличчя – я навіть не зрозуміла, чиє. І моє, і Осине зараз коротке. Або...

Хирр, невже ілюзія не тримається? Та що відбувається?!

Ми раптом ухнули вниз. Такого не повинно бути за дії артефакту!

Все залило яскраве світло. На мить мене охопило захоплення та дивне умиротворення. Наче я потрапила додому.

Я не могла зрозуміти, розгледіти, що відбувається. Відчувала лише безліч різних істот довкола, але не бачила жодної з них.

Цілі рої незрозумілих створінь населяли молочні тумани, що оточували нас. Здавалося, варто моргнути – і я побачу чудовий, яскравий світ!

Але туман не хотів розсіюватись, приховуючи все, що тут є.

– Соломко? – почулося раптом.

Я озирнулася, нічого не розуміючи. Поруч стояла Ося, обдивлялася розгублено. Але говорила не вона, голос був чоловічим.

– Хто ти?! – пискнуло дівчисько, дивлячись на мене зі страхом.

Лише тоді я усвідомила, що ілюзії більше нема... точніше, вона є – тільки чомусь не діє тут! Моє волосся стало різнокольоровим – таким, яким я не бачила його ось уже багато років! Напевно, й очі – фіолетовими.

І що я їй скажу?

Поки я сумнівалася, звідкись із світлих туманів відокремилася постать.

Той незнайомець! Який запевняв, що ми познайомилися у Ліосі!

То ми й справді в ньому?..

– Ну ж бо, Соломко...

Він наблизився – дуже дивно, не крокуючи. Зазирнув мені у вічі. Зітхнув:

– Не пам'ятаєш, так? На цей раз довго якось...

– Айшо?! – вигукнула дівчина, незрозумілим чином впізнавши мене.

Її губи раптом затремтіли, очі наповнилися сльозами:

– Ти обманювала мене! Ти чаклунка! А казала, що не маг! Як і інші, хотіла підібратися до моєї сили!

Напевно, треба було заспокоїти її. Спробувати пояснити. Але всередині мене творилося щось незрозуміле. Пульсувало, відстукувало ударами серця. І знову почувся крик пораненого звіра.

Парубок перевів погляд на Осю, і очі його округлилися.

– Так ось... – пробурмотів він, немов усвідомлюючи щось.

А я відчула поклик. Нестерпний, сверблячий, він тягнув мене назад. Геть звідси.

Мені треба туди. Мені терміново треба у мій світ!

– Стривай, Соломко, тебе тут шукали... борись же!

Та яка, до хиррів, соломка?

– Ходімо, Осю... – простягла я до неї руку.

– Ось вона точно залишиться тут, – озвався дивний юнак. – Треба, щоб і ти...

Я мала його дослухати. Запитати. Дізнатися щось важливе. Але думки розпливалися, я втрачала відчуття часу, переставала бачити обличчя загадкового незнайомця та Осі.

А ще десь крикнув Геннар, і я машинально смикнулася до нього.

І раптом опинилася в тому ж темному проході, стрімко вилітаючи з Ліосу.

Піді мною щось натужно хекнуло. В очі кинулося біле, блиснуло червоним.

Бідолашний Геннар, я ж придавила його!

І червоні очі натурально розширилися, дивлячись на мене з невимовним подивом.

Хирр! Ілюзія таки злетіла!

Машинально змінюючи зовнішність на темну, в якій останні вісім років ходила, я схопилася з альбіноса і озирнулася. Впізнала спальню в домі, який зняв для нас Даган – шлях все ж таки привів сюди! Сподіваюся, тут ніхто не оселився, і я...

Видихнути з полегшенням не вдалося.

– Дуже цікаво, – промовив ще один голос, якого я ніяк не очікувала тут зараз почути.

Знову дзеркальний! Знову випередив!

Краєм ока я помітила, що Геннар теж підвівся. Але дивилася лише на Фірана.

Він сидів у кріслі біля дзеркала, де я лише кілька днів тому накладала ілюзію – тільки розвернувшись до нас. Спостерігав.

Що він бачив? Чи давно тут?

Я кинула благаючий погляд на альбіноса. Той-то цілком може здогадатися, що ця дівчина та його сусід Ашер – одне обличчя! Навіть якщо просто розповість Фірану, що вчепився за нами з Осею у переміщення! А це найстрашніша таємниця всіх магів! Ніхто не повинен знати, що ми маємо такі артефакти!

Хирр, треба було мені з ним миритися та зближуватися.

– Лей Уерінг, – промовив дракон, глянувши на нього. – Чи можу я дізнатися, як ви тут опинилися?

Очі дзеркального знову повернулися до мене, і на мить виникло відчуття, що всередині його зараз вирує цілий ураган!

Але зовні дзеркальна оболонка як завжди чудово захищала його.

– Ну... – розгубився Геннар-Куша, переводячи погляд з нього на мене і назад.

– Я бачив, як ви перейшли.

– Це артефакт переміщення, – промовила я. Якщо бачив, то й сам здогадається, що магічний артефакт. А якщо я спробую вигородити Геннара, може, той теж не видаватиме мене. З драконячим благородством та іншими їхніми кодексами. – Використовувала я. Хлопця випадково зачепило.

– Випадково, – повторив дзеркальний непередаваним тоном.

Ну, про Осю не питає... вже добре. Хирр, як мені витягти її звідти?!

Гаразд, це потім. Зараз нагальне.

– І де його «випадково» зачепило? На території школи?

Дракон дуже спритно кмітував. А я досі не уявляла, чи видасть мене Геннар, і взагалі, що саме він бачив та зрозумів!

Сказати, що хотіла відвідати Осю? Таке собі виправдання, та й якщо схопиться її, то відразу виявить пропажу.

Та хирр же!

Не знаючи, що відповісти, я лише мовчала.

Дзеркальний якось дивно зітхнув, і все придивлявся до мене. Наче сподівався ще щось розгледіти. І раптом приголомшив:

– Артефактів переміщення не існує.

Я готова була почути будь що, але тільки не це! І не знала, чи плакати, чи сміятися. Якщо дракони впевнені, що такого магічного винаходу немає, тим краще! Мені вже точно ні до чого переконувати їх!