13

Усередині щось спалахнуло, і я щосили постаралася приховати можливий викид магії. В голову вдарила хвиля, по спині ковзнули крижані голки.

Він вдивлявся, груди важко здіймалися. Смикнувся кадик, і разом із ним трохи розширилися і знову стиснулися зіниці.

Дивна інтерпретація мого імені. І що за Соломка? Чому це слово так віддалося в самій дальній глибині душі?

Ненавиджу. Ненавиджу, коли мене торкаються!

За ці вісім років скільки магів залишилися зі зламаними руками, намагаючись їх розпускати!

І тільки Даган, своєю турботою та терпінням, таки схилив мене на свій бік!

Майже машинально я...

Досить! Я вже зробила необережний рух при драконі сьогодні!

Не уявляю, звідки в мене взялися сили стриматися. Не скидати руки у відпрацьованому ударі, а по-жіночому відсахнутися.

Зробити крок назад.

– Вам краще піти! – відповісти холодно, вказавши на двері.

Декілька миттєвостей дракон продовжував вдивлятися в мене. Зіниці пульсували, зуби стиснулися.

На мить здалося, він зараз схопить мене й понесе у свою фортецю. Надто ясно бачилося розплавлене срібло в очах дракона. Різкі лінії вилиць.

Адже вочевидь щось просік! Навіть відчайдушний погляд внутрішнього звіра знову примарився.

Але Фіран-Сане лише через силу схилив голову.

– Перепрошую, – видавив.

І стрімко попрямував до виходу.

Позадкувавши, я схопилася за поручні. Проводила його поглядом, бажаючи впевнитись, що він пішов.

І тільки коли грюкнули, зачиняючись, двері, ноги підкосилися.

Аста...

Всередині мене щось росло, болісно розколювало нутрощі, серце стукало як божевільне. Світ почав розпливатися.

– Айшо! – Даган злетів сходами, підхопив мене на руки.

Стіни зі стелею закрутилися, блиснули кришталевою люстрою, магічним вогником.

«Звідки він тут?» – мляво ворухнулася думка...

...Я розплющила очі на ліжку. В голові неприємно тягнуло, наче з похмілля.

– Тобі легше? – наречений не відходив від мене. Простяг келих: – Випий. Магічна пігулка, має полегшати.

– Помітять, – прохрипіла я, вже майже донісши келих до губ. – Води...

– Сьогодні відпочинь... – почав він, проте наливаючи мені в інший келих чистої води з графина.

Прийнявши його, я кинула погляд у вікно. Вечоріло, минуло не менше двох годин.

І весь цей час я тут валялася? Хирр...

Нічого не пам'ятаю.

– Ні, – хитнула я головою. Зробила кілька ковтків і спробувала підвестися. – Він має побачити Ашера. Інакше точно запідозрить.

– Може...

– Ти чув? – перебила я.

Даган кивнув.

– Тобі доведеться зняти інший будинок, – я все ж піднялася з ліжка, дуже стараючись не хитатися.

Знову похмурий кивок:

– Якраз збирався цим зайнятися. Шкода втрачати таке місце, – наречений скрипнув зубами.

– Нехай Марі всім каже, що ми поїхали. Так краще.

Даган знову кивнув згідно:

– Поповни все ж магію. Тобі ще ілюзію накладати.

Точно. Ілюзію.

Видихнувши, я залпом випила солодкувате на смак пійло.

Магічна суміш, спеціально розроблена нашими лікарями – дуже дороге задоволення, між іншим! – приємно розлилася по венах.

Клокотала, вирувала, наповнювала енергією, надаючи сил.

Тільки піднявшись, я виявила, що Даган вже стягнув з мене сукню. Поморщилася, але вирішила не дорікати. Він хотів якнайкраще. У корсеті ще задихнулася б.

Щось промайнуло в голові... невиразний спогад...

Здається, тоді, ввечері перед прильотом сюди, я відчувала щось схоже... Теж непритомніла? І теж нічого не пам'ятаю!

Скосилася на Дагана, але питати не стала. Рішуче накинула халат. Не змогла відмовити собі в задоволенні прийняти нормальний душ, не переживаючи за ілюзію.

На жаль, довелося поспішати. Але волосся я все ж таки промила і прочесала. Сплела косою. Нехай навіть ніхто не побачить.

Потім переодягнулася в одяг Ашера і попрямувала до дзеркала, приймати зовнішність Осіного брата.

Поки магія вирувала, зарядила й артефакти. Ох і спатиму... аби прокинутися нормально.

Все ретельно перевірила, приховала. Налаштувалася на переміщення.

І запанікувала, роздумуючи, куди потрапити. Вечір, а раптом альтанка зайнята? А раптом дзеркальний підстерігає?

Видихнувши, я змусила себе заспокоїтися. Прикрила очі, згадуючи кущі та дерева навколо альтанки. Помахала рукою нареченому – той уважно, тривожно роздивлявся мене.

– Як зможеш вирватися, подай знак. Я прийду до ринку, – промовив.

Кивнувши, я знову заплющила очі, настроїлася.

Що буде, якщо переплутаю, неправильно прорахую, не врахую якийсь кущ чи дерево, я не знала. Тому намагалася бути максимально обережною.

І, як не дивно, рух трохи сповільнилося, мене вже не тягло, наче пробку з пляшки, а я ніби могла сама його контролювати.

Витягла вперед руки, обережно зробила крок у проробленому в просторі ході. Рух на диво піддався, зовсім сповільнився. Попереду блиснуло світло. Наблизившись, я побачила цей зарослий куточок парку та альтанку. Порожню!

Видихнувши полегшено, вибралася назовні.

Це було дивно. Артефакт переміщення має переміщати! А я ніби частину шляху зробила сама. Але не могла ж я сама буравити цю дірку в просторі!

Втім, насправді, я не знала навіть, як він працює. Чи використовує існуючі шляхи, чи прокладає нові.

Тож, хитнувши головою, поспішила до нашого корпусу.

Жаль, пройшло забагато часу! Вечоріло вже. Мені б промайнути перед дзеркальним, щоб не зацікавився моєю відсутністю. Що він там собі вигадав?

І що за Аста? Чому він мене так назвав?

Раптом це стосується моїх провалів у пам'яті?

Озирнувшись, я зробила невеликий гачок, щоб зайти через учбовий корпус. Він був майже порожній – рідкісні учні рухалися у бік бібліотеки або їдальні. До речі, вечеря скоро – тільки Фірана я ніколи в їдальні не бачила. Мабуть, бігає жувати до Ерлінгів.