9

– Осю! – зробила крок я до неї, посміхаючись на весь рот. Розкрила руки в обіймах.

– Ашере! – дівчисько раптом кинулося мені на шию, обхопило так міцно, наче я й справді була втраченим братом.

Притиснувши її до себе, я торкнулася губами волосся. Після відсунула, роздивилася:

– Не помилився. Ти тут. Як ти?

– Все... нормально. Мене... обіцяли навчити боронитися.

– Це добре, – погодилася я, продовжуючи посміхатися та розглядати її.

– Ідемо, Ашере, покажу, де ти зможеш поки що розміститися, – промовила жінка

– Ви дозволите йому залишитись? – із захопленням вигукнула Ося.

Не виходячи з ролі, я нахмурилася, з подивом обернулася до Фірана.

– Якщо вже ти прийшов, на вулицю ми тебе не виставимо, – з привітною усмішкою відповів той, але мені знову привидівся суворий, пронизливий погляд.

До речі, схоже, ця темна зовнішність – звична для нього. У всякому разі, я знову бачила її – а не віддзеркалення сіроокого Ашера.

– Сьогодні освоїшся, побудеш із сестрою. Після обіду перевіримо твої вміння, подивимося, чи підходиш для навчання, – додав.

– Я без Осі не піду!

– І вирішимо, що з вами робити далі, – доброзичливо відповів дракон.

Намагаючись не видавати полегшення, я кивнула. Це мені й потрібно.

– Ходімо, – знову покликала немолода дракониця з сивиною у волоссі.

Ми з Осею рушили за нею.

Не знаю, що думала дівчина, але, здається, в глибині душі їй навіть хотілося мати старшого брата.

– Мене звуть Лея Лійсі-Джина Вермол, – представилася дракониця дорогою. – Я викладаю історію миру та Драконії, і курирую клас, до якого тимчасово зараховано вашу сестру.

Кивнувши, я оглядала дорогу, якою нас вели.

Ми вийшли з учительського крила і через невеликий скляний перехід потрапили до сусіднього.

– Це навчальний корпус, – промовила Лійсі-Джина. – Звичайно, тут не так комфортно, як було у старому приміщенні, все приводили для потреб навчання як могли. Ще трохи, і нові будівлі будуть готові.

– Але туди переїдуть не всі, – прошепотіла Ося.

– Вже вам про це точно турбуватися не варто, – суворо глянула на неї драконеса.

– Я турбуюся за брата, – насупилась Ося.

– Все буде добре, – примирливо відповіла Лея. – Навіть якщо ваш брат не зможе тут навчатися, ніхто не змусить вас розлучатися. Ви бачитиметеся.

Якийсь час ми йшли мовчки. Це було так дивно: що дракони з таким розумінням навіть співчуттям ставляться до дітей магів! По суті ворогів своїх...

Втім, напевно, їм просто щось потрібно від Осі. І, можливо, вирішили не випускати з поля зору її брата. У добрі наміри лускатих я не вірила ні краплі.

Ми перетнули весь корпус і через ще один перехід опинилися в сусідньому.

– Кімнати дівчаток, хлопцям туди не можна заходити ні під якими приводами, – показала Лійсі-Джина на широкі двостулкові двері, прямуючи до сходів. – Чоловічі гуртожитки вище. На жаль, у загальних кімнатах вільних місць зараз немає, ми й так переповнені. Тож вже не обезсудь.

Вона обернулася, суворо глянувши на Осю, що сунулася за нами:

– Це правило діє і у зворотний бік. Дівчатам на поверхи хлопців також не можна. Побачитеся з братом за обідом. У вас незабаром розпочнуться заняття. Не пропустіть.

Зітхнувши, Ося змушена була відстати – але стояла і дивилася мені услід, поки ми піднімалися сходами.

– Ходімо, лею... ммм... шенне Ашере,– треба віддати драконесі належне, вона запнулася лише на мить.

Строго кажучи, шенни – звернення до аристократів, що до Ашера навряд чи можна застосувати. Але, схоже, тут було прийнято поважне спілкування. І мені це в чомусь подобалося.

Пролунав гучний, посилений магічно дзвінок, і з усіх дверей почали вибігати учні.

– Заняття починаються, – Лея Лійсі прискорилася, маневруючи серед галасливого натовпу і постійно відповідаючи на привітання.

Погляди драконів – а тут навчалися самі дракони! – раз у раз зупинялися на мені. Неприязні, ненависні. Наче це я особисто нав'язала їм війну, обстріляла Арів і взагалі була у всьому винна! Принаймні, саме ці емоції я ловила на собі.

Гордо розправивши плечі і виставивши вперед підборіддя, з найнезалежнішим виглядом пробиралася проти натовпу за леєю.

Шум стих – точніше, перемістився у навчальний корпус. Лише рідкісні спізнілі поспішали наздогнати своїх однокласників. Потім і вони зникли.

Ми перетнули майже весь коридор третього поверху. Схоже, колись тут були анфілади залів, які швидко розгороджували на окремі кімнати тонкими стінками.

– Туалети, душові там, – Лея махнула рукою у бік одного з не надто рівних коридорів – явно наслідки перепланування. – А вам сюди.

Це було маленьке помешкання – мабуть, у минулі часи чи то камора, чи то гардеробна. Навіть у слуг, і то кімнати ширші!

Невелике віконце під стелею, дивний скіс стіни, наче кімнату зробили, щоб зайняти кривий кут. Всього два ліжка та маленька шафка.

На правому сидів розкуйовджений драконячий хлопчина з абсолютно білим волоссям до лопаток. Спершись об стіну, підігнувши одну ногу в коліні.

Під ліжком було складено підручники, на спинці – розвішано одяг.

– Лею Геннаре, чому ви не на заняттях? – суворо запитала Лійсі-Джина.

– А в мене зараз немає занять, – з викликом озвався він.

Викладачка зміряла його поглядом:

– От і добре, – раптом видала. – Це ваш новий сусід, Ашер Найшель. Покажіть йому все.

Вона обернулася до мене і закінчила:

– Розташовуйтесь поки що. Після уроків вас викликатимуть по черзі викладачі, щоб перевірити ваші здібності та вирішити, куди призначити. А мені час на заняття.

Викладачка вийшла. Хлопець із цікавістю поглядав за мною.

– Геннар-Куша, – простягнув мені руку не встаючи.

Усміхнувшись, я потисла її:

– Ашер, як ти вже знаєш.

Оглянула кімнату, кинула похідний мішок на вільне ліжко.