8

Фіран

У двері кабінету стукнули, і він здійняв погляд.

– Дозвольте, лею, – промовив один із помічників, лей Лікай.

– Щось дізнався? – Фіран склав руки перед собою, оперши ліктями об стіл.

– Вони трохи погуляли, поговорили. Нічого особливого. Послухати не вдалося: пересувалися вулицями. Занадто галасливо навкруги, і близько підходити побоювався.

– Ясно, – кивнув Фіран, намагаючись не показати розчарування.

– Ось адреса будинку, куди вона пішла, – дракон ступив уперед, поклав на стіл аркуш паперу. – Я чекав близько двох годин, але вона не виходила. Дізнатися, кому він належить?

– Поки не треба, – хитнув головою Фіран-Сане. – Дякую за службу. Ти вільний.

– Так, лею генерале, – вклонився дракон. Віддав честь і попрямував за двері.

Фіран взяв у руки залишений лист, пробіг поглядом по адресі. І навіщо це йому? Ну, проявила співчуття, захотіла переконатися, що дівчинці не загрожує небезпека. До палацу не лізе, ні про що не розпитує, підозр не викликає. Не маг.

І все ж таки інтуїція наполегливо вказувала на неї, думки раз у раз до неї звертали, ніби на щось натякаючи. А їм, думкам з інтуїцією, він звик довіряти.

Ще один легкий стукіт – двері відчинилися, пропускаючи Кіона-Шепре Ерлінга. Фіран поклав лист написом на стіл, дивлячись на друга.

У кутках губ причаївся смуток, у чорних очах – холодний, сталевий стрижень. Фіран знав майбутнього правителя драконів, як ніхто. Знав усе, що йому накоїли маги. І вже точно не хотів напружувати будь-якою нісенітницею.

Тим більше, сьогодні в очах Ерлінга-молодшого проглядала нова тривога.

Фіран мовчки спостерігав, як Кіон сідає, показував, що готовий вислухати.

– Лей Маплер так і не повернувся, – не змусив себе чекати Ерлінг, влаштовуючись у кріслі навпроти. – На жаль, я отримав звістку, що він загинув.

– Це точно? – спохмурнів Фіран.

Кому міг знадобитися немолодий дракон? Вчитель?

З іншого боку, кудись він полетів зі школи Сейму. Хто знає.

– В мене немає причин не довіряти інформації, – зітхнув Кіон-Шепре. – Як би мені не хотілося вірити у протилежне. Я ось про що прийшов поговорити. Діти вже третій тиждень позбавлені занять із володіння мечем. Ти ж знаєш, яка зараз важка ситуація з учителями. Багато хто залишився воювати, виганяти ворога з наших земель. Ми до останнього сподівалися, що лей Маплер повернеться.

Фіран зрозумів, до чого хилить лей Ерлінг, навіть машинально провів рукою по мечі. Він – один із небагатьох, хто заслужив право носити меч при главі Сейму та його сині.

Але мовчав, чекав, доки Кіон договорить.

– Заміни його ненадовго, – промовив майбутній повелитель драконів. – А ми намагатимемось якнайшвидше знайти нового магістра.

– Але я ніколи не вчив дітей! – заперечив Фіран. – Уявлення не маю, як це робиться.

– У Лея Маплера в кабінеті залишилися плани уроків. Будь ласка, Ксаре, – тихо додав Ерлінг.

Тільки він знав це ім'я. І тільки йому Фіран не зміг відмовити.

***

Астейша

– Ти з глузду з'їхала... – пробурмотів Даган, уважно мене розглядаючи.

– Відчепись, – відмахнулася я.

– І все-таки це надто небезпечно.

– Ми маємо шанс проникнути у палац. І я ним скористаюся.

Я стояла перед дзеркалом, ретельно накладаючи ілюзію. Міліметр за міліметром вибудовувала зорову оболонку, а потім закріплювала її матеріальний прояв. Щоб навіть по дотику ніхто не розпізнав у мені дівчину.

Небезпечно, звісно. І все ж амулети, якими мене забезпечив адмірал, у накладці на мої власні вміння, дозволяли розраховувати на вдачу.

Адже й ця зовнішність нікого не насторожила? І магію ніхто не помітив. Чому тоді з іншою мають виникнути проблеми? Ілюзією я володіла досконало.

Даган тривожився. Але змушений був визнати, що інакше ніяк.

Зрештою, саме для цього мене і готували.

Ну і останнє – переінакшення голосу. В цілому, просто один із ефектів ілюзії: звук, проходячи через неї, перетворювався. Ставав нижчим, більш чоловічим.

Увечері я вийшла на вулиці Аріва, потренуватись на місцевих драконах. Пройшлась лавками, збираючи найнеобхідніше для Ашера. Ще й сукню «сестрі» прикупила.

Вчилася не лякатися свого нового голосу та відображень у дзеркалах. Навіть у лікарняну лавку заглянула – якщо лікар не розсекретить, є надія, що і з рештою пощастить.

Даган приглядав за мною, залишався напоготові, але близько не підходив – я хотіла вжитися в роль, відпрацювати все сама.

– Не розраховуй, що довго вдасться водити за носа головних магів Драконії, – промовив наречений увечері за пізньою вечерею.

– Я й не збираюся довго, – відповіла я.

– Амулети краще заряджати тут. Можуть засікти.

Я знову згідно кивнула. Недооцінювати драконів – надто велика дурість. Вони всіх магів у себе знищили. Напевно, сильніших і досвідченіших, ніж я.

– Наглядатиму за тобою вночі, – додав Даган. – Перевірю, як тримається ілюзія.

– Нормально вона тримається, – буркнула я. Ще не вистачало, заважатиме мені виспатися!

– Я здалеку, – посміхнувся мій красень-наречений. – Знаю, як ти не любиш дотиків.

Зітхнувши, я змушена була визнати, що це справді не зайве. Якщо мені пощастить потрапити до школи, спати доведеться, напевно, не самій.

Даган справді не заважав, і якби не хвилювання, мені навіть удалося б виспатися. Проте з самого ранку я вже була на ногах, не в змозі лежати та чекати.

Даган повідомив, що ілюзія трималася нормально, я підзарядила магією амулети та вирушила до палацу.

Даган якийсь час ішов за мною. Я відчувала його погляд і навіть кілька разів ловила, озираючись. Поки не зробила сердиту гримасу, після якої він нарешті відстав.

Ілюзія сиділа добре, і я майже зжилася з роллю Ашера. За плечима бовтався похідний мішечок – вчора ми довго м'яли його, кололи і забруднювали, щоб надати пошарпаний вигляд.