4

– Пам'ятала б – не питала б, – відрізала я.

– Ми у Ліосі познайомилися.

Кілька миттєвостей я дивилася в безсоромні чорні очі. Потім відкинула голову і почала сміятися.

У Ліосі? Серйозно? У магічному центрі нашого світу? Куди немає ходу простим смертним, куди ні маг, ні дракон не можуть проникнути?

– І хто ж тебе туди пропустив? – хмикнула я, окинувши його глузливим поглядом.

Мене вже точно не пустили б! Я пересічна магічка. Ну, майже. За винятком кількох корисних умінь.

– Я ліосей, – видав він зовсім нереальне.

Ліосеї – міф, казка! Вищі фамільяри для вищих чаклунів і чаклунок, здатні набувати вигляду тварин та людей. Наповнені магією створіння, мешканці того самого Ліосу. Які просто не можуть отак вільно розгулювати серед людей!

– М-так? І чому ж ти ще не мій фамільяр? – знову посміхнулася я.

– Ти не відьма, – приголомшив мене незнайомець.

З одного боку... ніхто зараз не повинен чути мій магічний дар. Мене закривали, як тільки могли, щоб дракони не розпізнали. З іншого... від ліосея його точно не приховати.

Так хотілося вказати йому, що він помилився і забрехався! Але щось зупинило. І натомість я хмикнула:

– І в кого ж ти перетворюєшся, чарівний перевертень?

Шум, зойк, що пролунали з боку табору, не дали йому відповісти. Хлопець напружився, я теж схопилася з дерева.

Кілька митей вагалася: бігти туди, з'ясовувати, що відбувається, або договорити із цим загадковим незнайомцем. Дізнатися, чого я не маю робити. На його думку.

Але ще один зойк зсунув чашу терезів.

– Почекай, не йди, – кинула я, і нечутним кроком попрямувала назад.

Хлопець не те що не пішов – навпаки, поряд почулися легкі кроки. Він попрямував за мною.

Трохи не доходячи до межі табору, я помітила два темні силуети і зупинилася. Прислухалася.

Супутник теж завмер.

– Хто це? – пробурмотів здивовано. Подався вперед, вдивляючись у щось, явно недоступне мені.

Особисто я бачила лише Осю – і чого дівчиську не спиться серед ночі? Та одного з драконів поряд із нею. Хто з них здався унікальним моєму дивному співрозмовнику, навіть уявити не могла.

– У туалет хочу, – скімлила Ося, утримувана суворим драконячим дозорцем за плече.

– Виверни кишені, – холодно відгукнувся мерзотник.

Дівча стиснулася, але продовжувала вириватися. Ні, так не піде, вона потрібна мені тут, серед драконячих дітей! Та й потім... не можна ось так поводитися з дітлахами! Нехай вона і магичка.

– Піду до них, – прошепотіла я.

Озирнулася, але парубка не побачила. Над деревами в місячному сяйві злетів кажан.

Невже... правда? Ліосей? Але як?! Звідки?!

В душі промайнуло неприємне, трохи навіть гнітюче почуття. Якщо він ліосей, то я... Якщо я не маг – то хто?!

Але нагальні проблеми не дали поринути у роздуми. Подумаю потім. А поки що скоріше рушила до цих двох.

– Що тут відбувається? – промовила, наближаючись.

– Дрібна злодюжка, – зневажливо кинув дракон. Та це ж той самий лей Сімплар, який роздобував нам їжу!

– Ося? – ледь нахмурившись, я зробила крок до неї.

Дівча шмигнула носом, але дивилася вовком, сердито, без каяття.

– Кишені, – вказав на неї головою чоловік все з тим же кам'яним виразом.

У, драконисько непробивний!

– Відпусти дитину! – я вхопилася за його руку.

З таким самим успіхом можна намагатися розтиснути пальці у статуї.

– Вона не дитина, – знизав плечима дракон. – Кишені.

– Ося, покажи йому кишені, – обережно промовила я, підозрюючи недобре.

Дівча мовчала, і я обережно простягла руку до неї:

– Можна, я? Інакше він тебе не відпустить...

На останньому слові мої пальці натрапили на щось тверде. Що ховалося під тканиною.

– Осю? – запитально прошепотіла я.

Від найближчого багаття до нас йшов Фіран. Глянувши на дракона, що наближався, дівчисько зовсім зникло. Губи зрадливо затремтіли, але вона стиснула їх, закусивши нижню. Шпурнула щось на дорогу.

Я придивилася до нехитрого скарбу – маленький дівчачий гаманець, обтягнутий рожевою м'якою тканиною. Згорнуті у вузол шкарпетки, срібну ложечку з висіченим фамільним гербом. В'язану шапку, набір картинок – схожих на якусь гру. Жменя монет, кришталева кулька, в якій відчувалася магія, і ще м'ячик, що відкотився трохи вбік.

Так і уявлялося: сплячий табір. І тільки темний силует злодійкувато озирається і тихо починає крастися уздовж сплячих. Час від часу нечутно забираючись в намети, щоб вивудити дещо цінне по своєму розумінню.

– Залишіть дитину! – поки я розглядала дрібні трофеї, Фіран встиг наблизитися і оцінити ситуацію. І, на мій подив, став на бік дівчинки: – Їй, мабуть, доводилося виживати. Як вже вміла.

Ося несміливо кивнула.

– Скільки тобі років? – шепнула я, погладжуючи тонкі волосики.

– П'ятнадцять, – буркнула вона.

Нічого собі! А виглядає молодше. Чи дурить?

– Чесно? – Фіран дійшов до тих самих висновків. Глянув із легкою усмішкою.

– Чесно, – знову буркнула Ося.

– Вона не бреше, – промовив Лей Сімплар.

Отже, серед його чеснот – уміння відрізнити брехню?

Подумки поставила собі позначку якнайменше говорити при ньому. Бо раптом мої амулети не подіють.

– Ну і добре, – Фіран начебто навіть зрадів. Принаймні чудово цю радість зобразив. – Найкращий вік для занять.

Хм. Він вчув у ній мага, чи так, підбадьорює? Якщо вчув... не впевнена, що це добре.

Лей Сімплар, кивнувши, зібрав зі стежки дрібнички і пішов далі в обхід табору. А Фіран обернувся до Осі:

– І куди ти збиралася бігти, на ніч дивлячись? Забула вже про розбійників? А зараз такі де завгодно можуть підвернутися. Час поганий...

– Мені... брата треба знайти!

– Вночі, втомлена, після всього, що сталося... – хитнув він головою, уводячи нас назад у табір. – З ранку пошукаємо.