3

Глянувши на неї з подивом, я подавила здивоване запитання. Ну не в драконів же шукати порятунку магічці, справді!

Знову обережно пригладила стріпане волосся:

– Ну чи додому...

– У мене немає дому, – видавила вона крізь зуби. – Завдяки магам.

Все ясно, дитя війни. Зітхнувши, я посміхнулася як могла м'якше:

– Щось придумаємо. Я тебе не залишу.

Дракон не став підкрадатися своїм драконячим кроком. Наблизився звичайним, так, щоб ми його бачили. Присів поруч:

– Давно вистежуємо цих мародерів, – повів головою, вказуючи на тих, хто валялися. – Ну, давайте знайомитися.

Дівчисько вчепилося в мене, і я ледве поборола бажання повідомити, що вона – моя втрачена і знову надбана сестра. Ну чи там небожка.

Спочатку – завдання, від якого залежить мало не результат війни. А потім уже решта.

Дивлячись на наші обличчя, дракон раптом усміхнувся – несподівано відкрито, навіть тепло.

– Я Фіран. А ви?

Отже, все-таки не Ерлінг? Чи ховається під вигаданим ім'ям? Хирр, не хочу нічого затягувати!

– Ося, – буркнуло дівчисько, зиркнувши на нього з вдячністю, навіть з деяким благоговінням.

– Айша, – зітхнула я.

Дракон якось дивно глянув і наче напружився. Але майже оддразу обличчя знову набуло привітного виразу.

– Холодно на землі сидіти, – промовив, підводячись. – Ходімо до нашої стоянки.

Простягнув нам руку, і я, зображуючи звичайну дівчину, сперлася на неї, щоб підвестися.

Здалося, шкіру прострілив струм. Потужна драконяча магія рвонула по венах, в душу немов плеснуло гарячим, так, що навіть найкрихітніші волосинки на тілі встали дибки.

На мить я потонула в темних очах, занурившись кудись у нескінченну глибину.

Погляд дракона став пильним, і здалося, звідти визирнув його внутрішній звір. Уважно, здивовано, насторожено.

И я поспішила краще закрити свою силу, перевірити всі захисні артефакти. Піднялася, допомагаючи Осі.

Навколо зовсім стемніло, з неба крізь дерева зазирали зірки. Повітря ще залишалося теплим, наповненим літніми ароматами.

Дівчинка кинула боязкий погляд туди, де валялися розбійники.

– Ви їх убили? – прошепотіла.

– За законами воєнного часу грабіжників та ґвалтівників убивають без суду, – озвався Фіран, і в лінії його вилиць з'явилася жорсткість, а очі, здалося, блиснули сталлю.

На галявину ковзнула ще пара драконів у дорожніх плащах і попрямувала до розбійників. Чи то добивати, чи одразу ховати.

Фіран поспішив відвести нас.

Ноги Осі раптом почали заплітатися, в якийсь момент вона ще спробувала схопитися за мене... Але відразу обм'якла. Ми з драконом одночасно смикнулися підхопити.

Ще одного дотику я благополучно уникла, в останній момент поступившись чоловікові ношею.

Фіран підняв дівча на руки – легко, ніби вона і не важила нічого. Так дивно було побачити в тому, хто щойно розкидав юрбу дужих мужиків, навіть деяку ніжність.

– Куди прямуєте? – поцікавився він, першим ступаючи на стежку серед дерев.

Як і вчив адмірал Зелбен, я знизала плечима.

– Кудись. Подалі від війни.

– Ви разом? – кивнув на Осю.

Та розплющила очі, схопивши його за сильну шию. І на якусь мить усередині мене ворухнулася жіноча струнка. Я теж полежала б на руках у такого... хм.

Качнувши головою, я нагадала собі, через кого вбили моїх батьків. Через кого почалася війна!

І взагалі, в мене наречений. А у драконів – їхня хирова чарівність. Яка вже на мене точно ніколи не подіє. Я не з тих дешевих бабць, які готові повіситися на широкі плечі та статурний торс.

Дівчинка безхитрісно похитала головою:

– Ні, – прошепотіла. – Я з Басуда, все селище... – вона судорожно схлипнула, – зруйнували. Нікого... не лишилося. Хочу туди... де немає війни...

Дракон з розумінням опустив голову, розгонистим кроком продовжуючи рухатися вперед.

Був би він Ерлінгом! Мені б нічого не коштувало зараз...

Хоча не знаю, як би в мене піднялася рука вбивати того, хто несе дитину. Хто її врятував.

Все, що я пам'ятала про драконів, – що вони саме зло. Концентроване зло нашого світу.

Сподіваюся, це таки не Ерлінг. Рідкісний виняток. Вже Ерлінг точно не став би бруднити об розбійників руки. Про його лютість кожна дитина знає. За ним тягнеться слід із крові та руйнувань – через усю Драконію та частину Магонії. Моєї рідної країни.

– Арів вільний, – усміхнувся дракон. І ніби сам собі тихо додав: – Вже.

Сковзнув поглядом:

– Не те щоб повністю вільний від війни... але вогняні кулі магів туди більше не долітають.

– Це запрошення? – усміхнулася я.

– Арів – вільне та відкрите місто, – у словах дракона прозирала гордість та любов. – І будь-хто, чиї наміри чисті, завжди може знайти там притулок.

Сподіватимемося, що про чисті наміри він приплів задля красного слівця, а не від підозр, що раптом виникли.

Я невизначено повела плечима – не видаючи, зрозуміло, того, що могло посилити ці самі підозри. В Арів мені зовсім не хотілося. Мені б Ерлінга...

За півгодини попереду замиготіли відблиски вогню. До нас долинув шум, гам, метушлива біганина.

Прислухаючись, я з подивом намагалася зрозуміти, що там відбувається. Суворе ж драконяче обличчя раптово пом'якшилося, крок прискорився.

Ще через пару хвилин він вивів нас на галявину з п'ятьма-шістьма вогнищами, щільно вставлену наметами. Тут і там на землі лежали похідні ковдри.

Вийшовши, я на мить завмерла. Діти! Кілька десятків дракончиків від малого до великого! Вони намагалися не шуміти і не ганяти, і все ж таки посадити малечу спокійно навіть їхні драконячі наставники не змогли!

– Що... – я здивовано глянула на Фірана.

– Евакуюємо магічну школу з Ацка, – похмуро відповів той. – Місто зруйноване, багато хто з них залишився сиротами.

На язиці так і крутилося питання: «Воно того коштувало? Чи варто було починати цю хиррову війну?»