1

Вісім років потому

– Ти все зрозуміла, Айшо? – чоловік, який замінив мені батька, пильно глянув у вічі.

Я кивнула – не усміхаючись, чомусь усміхатися в мене не виходило. Принаймні щиро. Казали, після нападу драконів, але самого цього нападу я не пам'ятала.

Говорили, що це захисна реакція організму. Саме тому я перестала відчувати, впускати емоції до себе. Колись згадаю, коли буду готова.

Дракони вбили моїх батьків. Зламали моє життя. І зараз у мене була можливість помститися їм сповна!

– Твоя мета – Кіон-Шепре Ерлінг, син Глави Драконячого Сейму. Тільки ти зможеш дістатися до нього. І якщо в його охороні є дзеркальний дракон – тільки ти здатна побачити справжню суть цієї тварюки і завдати удару в серце. Тільки ти, Айшо, – остання надія магів.

Знову кивнувши, я торкнулася пальцями руки адмірала Зелбена. Жорсткий, суворий погляд мага, який прийняв на себе командування нашою армією після смерті попереднього адмірала, трохи пом'якшав.

– Вже ясно, що Кіон-Шепре займе місце свого батька на чолі Драконячого Сейму, якщо ми не подбаємо про те, щоб не було кому воювати проти нас. Смерть єдиного сина підкосить і без того давно вже похилене здоров'я немолодого дракона.

Я знову кивнула, не бажаючи прощатись. Жорстокі, бездушні дракони не мають права існувати у світі. Вони прийшли на наші землі. І ми повинні вигнати їх звідти.

А потім я повернусь сюди. Додому.

Амірал Зелбен дав мені дім, дав усе, чого позбавили дракони. І я мушу відплатити йому за добро. Зробити те, що потрібно.

Навіть добре, що майже нічого не відчуваю. Вбити дракона для мене не стане проблемою.

– Я все пам'ятаю. Вісім років до цього готувалася. Ви готували мене, тату, – озвалася. – Я не підведу.

Вони вбили моїх батьків. І ще когось... я ніяк не могла пригадати, кого. Запитувала у адмірала – але він щиро дивувався.

«У тебе не було ані брата, ані сестри, Айшо, – відповідавв. – Це просто тіні, які породжує твій розум, не маючи змоги згадати та розкласти по поличках деталі».

Мені не залишалося нічого, як погоджуватися з ним. І все-таки ця втрата палила серце, здавалася надто справжньою. Ніякою не тінню!

Саме ці емоції нагадували мені, що колись і я вміла відчувати. Але я давно вже перестала ділитися ними з оточуючими.

А деталі справді вислизали. Невиразно згадувався бій. Маги, які намагаються мене захистити. І величезний лютий дракон.

Все всередині до останньої клітини хотіло помститися! За зруйноване життя, за вбитих батьків – бойових магів, які і мені передали унікальний дар.

– Повернешся – видамо тебе заміж за шенна Дагана, зіграємо пишне весілля, – шенн Зелбен знову скупо посміхнувся, ковзнувши легким поглядом по третьому співрозмовнику, який сидів з нами за столом у кабінеті адмірала.

Відпустивши його руку, я теж перевела погляд на свого красеня-нареченого. Статний, широкоплечий світловолосий маг з рідкісною і непотрібною нині силою заклинача перевертнів, не відриваючись, дивився на мене. Подався трохи вперед, посміхнувся підтримуюче – мовляв, вірю в тебе, Айшо, і чекаю.

Заміж. Серце стукнуло, розганяючи кров по венах. Адже я люблю його, правда? І з радістю вийду за нього заміж?

Я знала, що маю відчувати щось подібне. Жити далі, як казав прийомний батько.

Але зараз мене набагато більше хвилювала помста. Помста драконам.

Кивнувши, я підвелася. Мені чекав переліт на магічній машині.

Чаклуни все прорахували: Кіон-Шепре Ерлінг якраз повертався додому зі своїм загоном. Мені потрібно було потрапити їм на шляху і зробити так, щоб він не доїхав до Аріва, столиці Драконії.

У бою цей грізний драконище незламний. Тому маги розраховували, що від слабкої дівчини він просто не чекатиме удару в серце.

– Вірю в тебе, – промовив адмірал.

У голові промайнула дивна тінь. Неясний спогад уже не вперше за сьогодні. Трохи пригальмувавши, я знову глянула на прийомного батька:

– Учора... щось сталося?

– Що? – погляд його залишався таким само пронизливим, холодним, ледве настороженим.

– В умі ніби крутиться, але не можу згадати.

– Це хвилювання, дівчинко. Нічого вчора не відбувалося. Ти як завжди готувалася.

Я не могла не вірити йому. І тому кивнула:

– Звісно, батьку.

Але присмак незадоволеності, дратівливого сумніву залишився.

Вже біля самого виходу наречений наздогнав мене. Ще один прийомний син нашого дбайливого адмірала. Позбавлений своїх дітей, шенн Зелбен брав під заступництво тих із нас, кому пощастило потрапити на його шляху.

– Айша... не хочу відпускати тебе, – шепнув Даган Окрон, обертаючи мене міцними обіймами.

Потягся до губ, і на мить мені здалися зовсім інші губи. Такі реальні...

Усередині щось глухо ворухнулося, і я відсторонилася:

– Будь ласка... не зараз.

– Щось не так? – тривожно спитав заклинач.

Дивна, непотрібна більше магічна спеціальність. Як і заклинач фей. Ні перевертнів, ні фей з фейрі немає більше в нашому світі. І навіть не факт, що існували хоч колись – що міфи про них не казки.

Даган часто журився з цього приводу. Що сила пропадає даремно, що не може проявити себе у бою.

У відповідь я кивала співчутливо – але співчуття не відчувала. Усередині наче випалило все.

Він вдивлявся в мої очі, чекаючи на відповідь – і я хитнула головою:

– Все в порядку. Просто... не хочу затягувати прощання. Це важко.

– Розумію, – Даган стиснув кулаки. – Чому шенн не доручив це мені?!

Я лише ковзнула долонею на його плечу. Ми стільки разів уже обговорювали!

– Я зможу. Впораюся.

І все ж таки... що вчора сталося? Даган теж був?

В голову наполегливо стукалася думка, але згадати так і не вдавалося.

Хотіла запитати, чи бачилися ми вчора... але наречений ще вирішить, ніби не готова до завдання. Тим паче, що бачились. Увечері. Як завжди, гуляли садом адмірала.