***

– Зовсім совість втратила! – бурчала нянька. – За що мені таке покарання, стільки років у цій дірі, ще й дівчисько поводиться не як лея чи шенна, обжимається ночами не зрозумій з ким, з лахміттям! І мати твоя давно вже утримання заборгувала, а тут до ярмарку дістанься, та прогодуй тебе, та займатися я давно вже не можу. І як мені підлітка в руках утримати! Ось піду, знатимеш!

– Не підеш, – сердито відповіла я, роздратована її нескінченним ниттям. – Батьки з тебе три шкури спустять!

– Та може й немає їх уже давно, тільки мені покарання з неслухняною мучитися!

Здригнувшись, я забігла до своєї кімнати і зачинила двері. Закусила губу, відчайдушно намагаючись не розплакатися.

Такі слова піднімали мої власні приховані страхи, і раніше Піутія їх собі не дозволяла. Взагалі, раніше я її пам'ятала більш м’якою. Не те щоб доброю, але вона взяла на себе відповідальність дбати про мене – і дбала.

А останнім часом дуже змінилася. Дратувалась, скаржилася на втому, на кращі роки, які віддала невдячній мені. На батьків, котрі перестали платити.

Я злилася, відгороджувалась від неї, не хотіла з нею бачитися і лише частіше тікала до Ксара. Мені подобалося мріяти з ним про наше майбутнє, про наш величезний палац, про те, як ми разом покинемо Дим.

Тієї ночі я довго крутилася, не могла заснути. А ледь провалилася в сон, його порушив тривожний, лячний оклик.

– Соломко! Треба тікати!

У невеличке віконце моєї кімнати щось стукнуло. Впізнавши голос Ксара, я вискочила з ліжка і як була, в короткій нічній сорочці, поспішила відкрити стулку:

– Що трапилося?!

Зовні стояла звичайна, застигла димна темрява. Ксар, в одних штанах – теж, схоже, висмикнутий з ліжка – одразу ж кинувся до мене. Вхопився за підвіконня, яке стирчало на рівні його підборіддя.

– Там... облава. Маги. Ідемо!

– Я... – озирнулася на кинуті на стілець речі.

– Ніколи! Чоботи тільки вдягни!

Цілком довіряючи йому, я засунула ноги в чобітки, нашвидкуруч заткнула шнурки, щоб не заважали, і сіла на підвіконня.

Ксар підставив руки:

– Ловлю!

Ловити мене не було потреби: скільки разів я тікала від няньки цим шляхом! Та й батьківська кров надавала легкості.

Але я не стала нічого казати, дозволила Ксарові спустити себе на землю.

Навколо чулися голоси, низькі та вібруючи. Тихі – тільки гострий слух вихоплював їх та ледве вловимі кроки.

Сильні маги: інші настільки до Тартру не наближаються. Злі, жорстокі – я чула удар, яким відкинули когось із дороги. І сердиті, міцні лайки.

Вже майже поряд. У найближчому домі – там жалібно рипнули збиті з петель двері, заплакала спросоння дитина.

– Няня... – я озирнулася.

– Нічого їй не буде, вона людина. Треба вибратися туди, де Тартр так сильно не тисне магію. Там я зможу...

– Обернутися? – прошепотіла я.

Ксар коротко кивнув.

– Мама чекає на нас, у неї запаси на кілька днів.

Ще раз озирнувшись, я загальмувала.

– Не можу її залишити! Хоч і людина, її можуть зловити, щоб змусити розповісти про мене...

– Вона нічого не знатиме про те, де тебе шукати. Хіба вона не краяла тебе весь цей час? Та ти зрбтш їй послугу. Звільниться та піде жити власним життям. Адже вона цього хотіла. А ти... Тепер про тебе дбатиму я.

– Це... неправильно. Ми маємо взяти її з собою!

– Ще невідомо, хто навів магів на Дим. І кого вони шукають.

Еге ж, тут будь-кого можуть шукати. Адже не дарма сюди приходять ховатися, щоб неможливо було знайти, засікти, розпізнати...

Тільки не нас, боги Ліоса, тільки не нас! Нехай вони прийшли не по нас!

Серце стукало, інтуїція вила загнаним перевертнем. Холодний вітер одразу пронизав тонку тканину, заліз під сорочку.

У руці Ксара виблискував той самий меч, другою рукою він продовжував міцно утримувати мою.

Розум був із ним згоден. Піутька останнім часом просто не давала мені життя! І ці вічні нагадування про батьків, після яких хотілося скрутитись та плакати...

І все ж таки саме їй мама мене довірила. Саме вона дбала про мене усі ці роки. Ось уже років з десять, напевно.

Звичайно, магам до неї жодної справи. Ну не вб'ють же вони беззбройну жінку, справді? Звільниться від мене і займеться своїм життям, як і хотіла.

Ксар наполягав, і я здалася, побігла за ним.

– Кажуть... війна почалася, – пробурмотів.

– Хто каже? Де війна?

– Колись я вб'ю їхнього хиррова короля! – видавив Ксар крізь зуби.

– З радістю допоможу, – озвалась я. – Але що... сталося?

– Маги напали на Драконію.

– Справді?!

Ох... Я знову загальмувала. Якщо маги злі та когось шукають, Піутька ж і дійсно може постраждати! Яким би не була стервом, особливо останнім часом, я не можу її покинути.

– Ні, так недобре! Ми маємо забрати її!

Розвернувшись, я м'яко витягла руку в Ксара і кинулася до хати. Невиразно вилаявшись, Ксар рвонув за мною.

– Негідна вона в тебе, нема чого тобі її рятувати, – зупинився попереду, перекриваючи мені дорогу. – Я ж відчуваю, хоч дар і притуплений. Вона мене ненавидить, а знаєш, що це означає? Адже я дзеркальний. Віддзеркалюю те, що всередині неї. Там все надто просякнуте отрутою.

– Ох, Ксаре... – прошепотіла я, не уявляючи, що робити.

Адже в мені теж є дзеркальний дар! Хоч і захований, зачинений так глибоко, як мама лише зуміла закрити.

Але останнім часом і я відчувала щось не те.

Сріблясті очі хлопця виблискували в темряві, він був такий рішучий. Такий щирий. Такий справжній.

– Добре, – погодилася я, довірившись його – і своїй – інтуїції.

Полегшено кивнувши, він знову помчав уперед, не відпускаючи моєї руки. Щоб різко загальмувати, піти убік.

Десь із тіней виринули кілька величезних постатей.

Похмуре, фіолетове полум'я промайнуло зовсім близько – тут, поряд із Тартром, магія майже завжди змінювалася, слабшала, ставала темнішою.