Пролог

– Ти не можеш цього бачити! – хлопець відкрито глянув на мене, підвівшись на ноги.

– Бачу! У тебе очі срібні! І волосся різнокольорове! Майже як...

– Як – що?

– Нічого, – я прикусила язика, щоб не бовкнути зайвого.

– Продовжуй! – хлопчисько відкинув палицю, якою до цього колупався в ямці, що випромінювала неприємний чорний дим.

Тут, зовсім близько до Тартру, такі ямки не були рідкістю, навіть наше селище так і називалося – Дим. Але інші діти намагалися обминати згубні місця, а цього хлопця наче магнітом тягнуло до них.

Я вже кілька днів спостерігала за ним. З того часу, як вони прийшли сюди – хлопець років п'ятнадцяти та його... напевно, мама. У всякому разі, на няньку Піутьку, яка виховувала мене останні роки, ця вродлива жінка схожа не була.

Він не відводив погляду, дивився прямо. Навколо ніби іскрило, переломлювалося дивне поле. І в сріблястих очах я бачила відбиток себе. Як у дзеркалі.

Себе справжньої. Такої, яку нікому не можна показувати.

– Як у тебе! – вигукнув він, здогадавшись, про що я так необачно ледь не сказала. – Різнокольорові, як у тебе!

– Ось ще, – буркнула я. – Як у дзеркального дракона!

Хлопець завмер на мить. Його очі потемнішали, волосся теж – але там, усередині, я все ще бачила сріблястий блиск.

– Дзеркальних драконів не буває, – озвався, відвертаючись.

Я не могла зрозуміти, чи відчуваю в ньому внутрішнього звіра. І це було дивно: до п'ятнадцяти дракони вже обертаються. Навіть раніше.

З іншого боку... Тут, у такій близькості від Тартра, звичайні жителі не селяться. Найстрашніше місце нашого світу, яке витягує магію, звідки ніхто не повертається!

Поряд із ним оселяються лише ті, кому є, що приховувати.

Як мені.

Хлопець потягнувся знову за палицею, але ні вона, ні димова ямка його більше не приваблювали.

– А ти? – все ж таки не витримавши, обернувся. – Теж дракон?

Він уважно вдивлявся, ніби намагався щось прочитати в моїх очах. Але близькість Тартра заважала його магії – як, на жаль, моїй.

– Соломко! – перервав розмову різкий крик няньки. – Асто!

Здригнувшись, я озирнулася. От же, згадала про моє існування!

Сьогодні було досить ясно, і вдалині, нижче по схилу, вдавалося розгледіти рідкісні, тут і там розкидані будинки.

– Мені пора.

– Соломко? – здивовано підняв темну брову хлопець. – Це таке ім'я?

– Мене так мама називала, – буркнула я, сама не розуміючи, навіщо йому це кажу.

– Асто! – пролунало трохи ближче і трохи зліше.

Я намружилась, відступила, з жалем розуміючи, що треба тікати. Піутька ніколи не була особливо ніжною зі мною... але вже кого знайшла мама, щоб сховати мене тут. Не кожен-но погодиться жити поряд із Тартром.

– Отже, Аста, – промовив хлопець.

– Астейша, – відповіла я.

Зрештою, кілька днів за ним спостерігала саме для того, щоб познайомитися.

– А я – ... Ксар, – після деякої затримки представився він. – Прийдеш сюди ще?

– Асто! – завило зовсім поряд.

Кивнувши поспішно, я кинулася на поклик няньки, на бігу підтягуючи вузькі штани, що стали вже замалими.

Настрій сяяв яскравіше за золоту монету. Навіть коли нянька вичитувала мене, буркотіла про обережність та випитувала, з ким я сьогодні грала.

Дітей тут жило мало, всі один одного знали, але мені чомусь не хотілося казати про новенького.

Знизавши плечима, я проскочила повз неї в будинок. Зачинилась у своїй маленькій кімнатці і лежала, роздумувала про нього. Згадувала правильні риси обличчя, які ледь спотворювалися полем, але я все одно їх ясно бачила. І це усвідомлення прокрадалося приємним теплом у душу.

Сріблясті, такі незвичайні очі. У мене зовсім інші, фіолетові, дісталися мені від батька... Втім, їхній колір я теж по можливості приховую.

Але він, схоже, теж побачив мене справжню?

Як дивно, як хвилююче... і як страшно. Не повинні мене бачити. Ніхто.

І все-таки обережність не зупинила мене – при першій же нагоді я знову прошмигнула туди, де бачила його ось уже кілька днів.

Ксар був там. Знову присів над однією з ямок, що чадили, цього разу начепивши на очі дивні окуляри з кристалами.

– Що ти сподіваєшся там розгледіти? – хмикнула я.

Він підійняв голову – зовсім не здригнувся, ніби знав про моє наближення.

– Привіт, Соломко, – посміхнувся.

Я поморщилася: не любила, коли мене так називали... особливо нянька. Це ім'я нагадувало про маму і приносило присмак надії, що незабаром вона приїде... забере мене звідси. Додому.

Але від нього, від Ксара, це дитяче прозвисько прозвучало так м'яко, майже по-домашньому.

Здається, я готова була дозволити йому так називати себе.

– Це нори в Тартрі, так? – обізвався він, оскільки я все ще дивилася на нього вичікувально.

Присіла поряд. Ніколи не замислювалася...

Він скинув «окуляри» і простягнув мені. Заінтригована, я начепила їх на ніс, обмотавши спеціальною стрічкою навколо голови. Ксар кивнув, заохочуючи. І я схилилася над діркою.

Неприємний чад ударив у ніздрі. Магію відразу ніби потягло щось, і я звично виставила щит. Прикрила її від дії Тартра.

Дивно, але крізь ці кристали дим здавався не темним, а ніби складався з багатьох різнокольорових точок.

– Що це? – здивувалася я, вдивляючись у них.

– Чужа магія, – переконано відповів Ксар.

– І її можна звідти забрати?

– Можна. Якщо виявишся сильніше.

– Ніхто в нашому світі не може бути сильнішим за Тартр, – я зняла і повернула йому незрозумілий прилад.

Хлопець покрутив у руках «окуляри», ніби вирішуючи, чи продовжувати свої дослідження, чи перейти на більш цікаву тему. Потім запхнув у кишеню. А я раптом помітила, що біля нього лежить на землі меч.

Справжній! Старовинний, що можливо навіть належав якомусь стародавньому роду. Стерта рукоять тьмяно вилискувала синім із сріблом. Світло йшло звідкись зсередини неї, відкидаючи легкий відблиск на лезо.