Розділ 6. Місто

Кам’яні дракони переможно літали містом. Вони кричали, гарчали й улюлюкали. Вогняне каміння, наче град, падало на дерева, будинки та автівки. Митрик не міг упізнати рідне місто: всього за кілька годин воно перетворилося на руїни. Червоний дракон сховався у зачиненій лавці й намагався знайти слушний момент для втечі. З того, що він чув від інших переляканих мешканців, головний дракон міста виявився зрадником. Він дозволив ворогам приземлитися в Херсоні й здав абсолютно всі позиції вогняних. Почався суцільний хаос: військові відступили і місто захопили кам’яні дракони. Вони грабували магазини, розбивали автівки, били цивільних і відносили їх у невідомому напрямку.

– Відчиняй негайно! – Митрик почув незнайомий голос. 

Ручка на дверях почала енергійно смикатися, а після двері здригалися від потужних ударів. 

– Це книжковий магазин, Ринь, – почувся голос ще одного дракона. – Поки ми вибиватимемо двері тут, інші обкрадуть продуктові лавки.

– І то вірно, – відповів перший. – Книги – для тупих, не інакше.

Переконавшись, що дракони пішли, Митрик вислизнув назовні. Важкий рюкзак сильно заважав, але дракон вперто носив його за собою. Поряд проїхала величезна катапульта, яку поважно котили четверо кам’яних громил. На щастя, вони були надто заклопотані, тож не помітили червоного дракона, що сховався у кущах.
Вечоріло. Митрик, забігши в черговий нецікавий кам’яним магазин, відпочивав. Бігати цілісінький день поміж дерев та кущів, тягаючи за собою важкий рюкзак, досить складно. Вибухів стало менше. Але це тільки через те, що місто тепер належало ворогам. Як добре, що Митрик вивіз своїх дівчат. У кінці магазину щось зашурхотіло.
– Хто тут? – Митрик обережно піднявся.
У кутку, за стійкою, що була оздоблена все ще живими квітами, хтось ворушився.

– Виходь!

У вечірньому світлі виник образ дракона, не більше Волошки заввишки. Він тримав у лапах м’яку іграшку.

– Пробачте, – схлипнув він, – я нічого не вкрав…

Митрик підійшов ближче й впізнав Тамарикса – однокласника його доньки. Хлопець мав темно-зелений відтінок шкіри та рожеві очі, що зараз були сповнені слізьми. Придивившись, він також впізнав Митрика і, не втримавшись, міцно його обійняв. 

– Я такий радий вас бачити, пане Митрику!

– Що ти тут робиш, синку? – Митрик уважно шукав й інших драконів.
– Я тут сам. Втік вчора, коли в наш дім поцілили… Я мав би допомоги розбирати завали, шукати маму й тата, але я… – дракончик заплакав, – я забоявся…

– Гей, не треба, малече, – Митрик хотів вірити, що Тамарикс не відчує, як калатає його серце. – Ти зберіг своє життя, а отже вчинив правильно. Ти певно голодний?
Хлопець енергійно закивав головою. Митрик дістав із рюкзака два яблука й простягнув йому.

– Поїж й постережи мій рюкзак, малий. Я перевірю твій будинок, добре? Нагадай свою адресу?

– Вулиця Кримська, дім двадцять перший, пане Митрику, – дракон вкусив стигле яблуко й сік потік по його лапах. 

Дістатися до потрібної вулиці було не складно: кам’яні дракони тимчасово засіли у будівлі одного із заводів. Можливо, проводили нараду. Можливо, планували щось гірше. 

Митрик вийшов на вулицю Миру і попрямував до Кримської. Його шлях проходив через розбиті будинки та поранених драконів. Рятувальники, які самі потребували допомоги, оглядали інших. Десь плакали діти, а зовсім поряд – жінка, що шукала під завалами чоловіка. Він кричав їй у відповідь, але вона була надто слабка, щоб самотужки зсунути важку залізну плиту.

– Я можу допомогти, – Митрик просунув лапи між двома плитами й підняв спочатку першу, а потім, за допомогою ще одного небайдужого перехожого, й другу плиту.

– Дякую вам! – закричала жінка й кинулася до чоловіка. У нього, вочевидь, була зламана задня лапа.
Митрик все ще не міг усвідомити, що він не спить. Усе жахіття, що розкинулось перед його очима, реальне. Ступивши на вулицю Кримську, дракон сподівався побачити хоч щось, що допоможе йому в пошуках. Та від вулиці лишився тільки вказівник із назвою, що лежав серед розвалин.