Розділ 5. Дім

Митрик прокинувся від жахливого вибуху, після якого у вухах неприємно дзвеніло, а ніс наповнився пилюкою. Дракон щодуху вибіг надвір й закляк: будинку, у якому жив Бузок, більше не було. Лише розкидана навсібіч червона цегла натякала, що ще вчора тут красувався великий та охайний дім із величезним садом. На допомогу вже бігли рятувальники та сусіди, що, як і Митрик, не знайшли кращого виходу, аніж лишитися у місті.

– Бачу одне тіло! – закричав рятувальник – земляний дракон у червоному шоломі.
Митрик хотів закричати у відповідь, що там ніяке не “тіло”, а його сусід і найкращий друг вже багато років, і звати його Бузок, але раптом передумав. Для рятувальника це не мало жодного значення й не варто його за це зневажати. Митрик повернувся назад і, покурюючи стару трубку, що Перлина колись давно викинула (як вона гадала), міряв кімнату важкими кроками. Дракон був надиво спокійним і саме це лякало його найбільше. Можливо, його власний мозок береже Митрика, аби той не здався.
– Щоб не здаватися, треба знати, за що боротися, – пробурмотів він до себе.

За вікном почулися крики й дракон прислухався.
– Летять! Вони летять! 

– Всім сховатися! Це наказ! Повторюю: всім негайно сховатися! Ворог близько!
Побачити, що ж там коїться, Митрик не міг, але вирішив дослухатися до поради військового. Дракон заблокував двері й забиті вікна усіма можливими меблями й спустився до підвалу через сходи у вітальні. У невеликому, але теплому підвалі знаходилося єдине маленьке вікно, що виходило на задній двір будинку. Військо чорних кам’яних драконів наближалось, жбурляючи у всі сторони каміння, що палало.
Митрик почув звуки битви прямо під вікном, але нічого не бачив. Хтось закричав:
– Зрадники! Вони здали місто!
– Стули свій писок!
Каміння впало зовсім поряд з вікном й Митрик примружився: яскраве світло від вогнища засліплювало й обпалювало водночас. Він почув гуркіт нагорі: можливо, каміння впало на дах його будинку. Чекати більше не можна – треба тікати негайно. Митрик вже добіг до виходу, аж раптом дещо згадав. Подумки порахувавши до п’яти, він піднявся до вітальні й причаївся.
У будинку було тихо, але важкий дим потроху наповнював кімнати, окутуючи їх неначе вранішній туман. Митрик мигцем пробіг у свій кабінет і, щоб не пустити дим, щільно прикрив двері. Він стояв у просторій та світлій кімнаті, яка була вщент заставлена книгами, теками, дисками та музичними платівками. Це було його власне місце творчості й натхнення. Місце, у якому навіть час плинув інакше.
Митрик уважно дивився на книжки й намагався визначити, які з них були найціннішими. Під його письмовим столом лежав брезентовий рюкзак, який дракон часто брав на пікніки.

– Підійде, – сказав він й почав складати книжки.
Червона лапа задрижала лише раз – Митрик опанував себе миттєво. Він жваво закидав книжки у рюкзак, щохвилини поглядаючи на білі двері. Шкіра почала вкриватися потом – зовсім скоро полум’я дістанеться й кабінету. 

Митрик майже холоднокровно відкидав ті книги, що йому не підходили й
набивав рюкзак лише важливими томами.
Очі починали сльозитися, тож час закінчувати. Митрик, вкотре оглянувши свій кабінет, вибіг у вітальню. Важка ноша тиснула на спину, але дракон не міг полишити цінні книги й знати, що вони назавжди згинуть. У вітальні тхнуло горілим і Митрик, піднявши голову, зрозумів, що горить спальня доньки. Його погляд натрапив на улюблену лампу Волошки, і тато, викинувши одну з книжок, поклав на її місце лампу-соняшник.
Коли двері за драконом зачинилися, почувся тріск та гуркіт – не інакше як обвалилася підлога у кімнаті нагорі. Гасити полум’я було нікому: усюди, наскільки хватало погляду, велися запеклі бої.