Розділ 4. Сенс

Митрик продирався крізь натовп переляканих драконів, стримуючи себе, аби не озирнутися. Якщо він ще раз подивиться на своїх дівчат – не витримає. Сонце все ще не вийшло, але в цьому й не було потреби: заграва від вибухів та пожеж сяяла не гірше.
Очима, повними невиплаканих сліз, Митрик помітив одного з вогняних драконів. Він виглядав як справжній військовий: і шолом на ньому, і гострі кігті, а товстий хвіст із залізними шипами натякав, що з драконом краще не жартувати. Але виглядав вогняний достатньо добрим, тож Митрик вирішив підійти.
– Вітаю!

Жовти й дракон саме втішав квіткову бабусю. 

– Я впевнений, пані, що ваш песик знайдеться. Я передам патрульним його детальний опис і обов’язково сповіщу вас, як щось стане відомо.

Та тільки сумно зітхнула й присіла на лавку неподалік. У зелених лапах вона стискала обірваний кінець повідця. Військовий дракон потер перенісся й підняв голову на Митрика.

– Слухаю.

– Я б хотів… – Митрик ковтнув слину й сказав на одному подиху. – Чи приймаєте ви добровольців?
Військовий кинув на червоного дракона швидкий оцінювальний погляд й запитав:

– До якого роду драконів ви належите і який у вас досвід?

– Водяний. Ніякого, – приречено відповів Митрик.

Вогняний дракон стис лапою плече червоного й мовив:

– Все буде добре, друже. Вогняні впораються. Тож можеш йти додому. 

У квартирі підлога вкрилася легким снігом і Митрик витратив кілька годин на те, щоб закрити вікна плівкою. Де-не-де ще хрустіли залишки скла, коли червона лапа ступала підлогою, хоч дракон вимітав його вже тричі. На обідньому столі самотньо стояла лампа у формі соняшника. Він увімкнув її й кімната наповнилася приємним теплим сяйвом.
Хтось постукав у двері і дракон ледь помітно сіпнувся.

– Хто там?

– Бузок.

Митрик відкрив двері й запросив увійти сусіда – старого квіткового дракона. Він мав зелений відтінок шкіри, а от хвіст переливався бузковим кольором. У зморщених лапах, що постійно тряслися, Бузок тримав рулон плівки.

– Це тобі, – він кивнув у сторону вікна, але його майже сліпі очі не помітили, що вікна вже закриті. 

Митрик обійняв старого друга й запропонував випити чаю. Бузок нікуди не збирався їхати: мовляв, старий він вже для подорожей. До того ж його дружина тут похована – як він полишить її?

– А ти чому залишився? – запитав він у Митрика. – Ти потрібен дівчаткам.

– Знаю, але я гадав, що зможу чимось допомогти тут. Та вогняний, якого я зустрів, сказав, що моя допомога не потрібна, – Митрик поправив окуляри й відпив трохи гарячого напою.

– Роботу для вогняних драконів мають виконувати вогняні – це правда. Але ж хіба це означає, що для тебе роботи немає? – Бузок похитав головою й відставив біле горнятко. – З тих книжок, що ти постійно читаєш, мало ж хоч щось відкластися у твоїй голові? 

За вікном пролунав черговий вибух, але старий дракон навіть не звернув уваги, на відміну від Митрика. Він кинув погляд на прочинені двері до власної бібліотеки – місцем його роботи. Здавалось, що він сидів там ціле життя назад, а не кілька днів тому.

– Письменники на війні не потрібні, друже, – Митрик важко піднявся з місця й причинив білі двері, що власними лапами колись змайстрував.

Бузок зазбирався додому, на останок кивнувши у сторону плівки, яку він приніс.
– Іноді скло може розлетітися вщент і саме тоді ми користуємось плівкою. У всьому є сенс, Митрику.

Зелений дракон пішов, а Митрик ще довго дивився на двері свого кабінету, обдумуючи слова друга.