Розділ 3. Дорога

Рух на дорозі практично зупинився. Навколо вирував хаос: дракони бігли, кричали, їхали на авто або ж літали у небі. Вибухи лунали з певною періодичністю, не даючи змогу навіть перевести дихання. Митрик вимкнув двигун: вже майже двадцять хвилин як їхня автівка не проїхала й метру. 

– Все встало, – Перлина пірнула назад в авто й подивилась на Митрика. – Багато хто йде пішки… Може і нам дійти хоча б до вокзалу? Сядемо на потяг, що прямує до Польщі. У Юзефуві, якщо не помиляюсь, живе моя давня родичка по лінії тата.

– Але ж ми повернемось? Це вже другий будинок, який ми полишаємо… – Волошка згадала про свою лампу й вже не зчулась, як почала плакати. 

– Я сподіваюсь, що так, люба, – Митрик й сам не знав, що буде далі, але втрачати надію – означає здатися. 

Часу на обговорення не було: у небі літали вогняні військові дракони й закликали всіх інших звільнити небо й пересуватися на лапах; вибухи гриміли то ближче, то далі, але не припинялися. Митрик, Перлина та їхня донька вирушили до найближчого вокзалу пішки. Перлина квапливо котила валізу, а Митрик ніс Волошку. Дівчинка здригалася від кожного спалаху й вибуху, і Митрик подумки пообіцяв, що помститься за все, що відчуває зараз його донька. За все, що переживають драконячі дітки та їхні батьки. Зло має згинути: йому не місце у цьому світі. 

– Тату, – Волошка в черговий раз сіпнулася від гучного звуку, – ми ж не помремо, правда?

– Доню, звичайно ж ні! Такого не станеться – я обіцяю тобі.

– Добре, – дівчинка втомлено прикрила очі. – Мені подобається наш Херсон. 

Родина оминула Шевченківський парк та попрямувала уздовж проспекту Ушакова. Вони зустрічали на вулицях розгублених драконів, які не вірили у те, що відбувалося. Деякі з вогняних приземлилися й почали наводити хоч якийсь порядок, та паніка вже не піддавалась нікому й нічому – наче скажений бик, що вирвався на волю.
Найгіршим для Митрика було розуміння того, як дракони (і навіть він сам) до останнього не вірили у те, що кам’яні нападуть. Якимось дурним та магічним чином майже кожен мав думку, що отруйна змія, вкусивши раз, заспокоїться.

Біля вокзалу зібрався натовп: квіткові дракони у синіх жилетах стримували потік людей, що ледь не падали на широкі залізні рейки. Діти плакали, дорослі сварилися, позаду лунали вибухи. Потягу не було. Але раптом ті, хто стояв попереду, нервово заворушилися. Страх, що зачаївся у драконячих серцях, прокинувся. Кожен боявся залишитися, тож намагався продертися якомога ближче до рятівного вагона. 

Якби до жаху можна було доторкнутися, то він був би слизьким й холодним на дотик. Вибух. Ще один. Останній був аж надто гучним: навколо перону піднявся сірий пил. 

– Тату! – Волошка міцно обійняла тата й замружилась.

Митрик знову підняв доньку й кивнув Перлині, щоб була готова. Дракон продирався крізь натовп і мріяв лише про одне: посадити дружину й доньку на цей клятий потяг. Хай відвезе їх якомога далі й тоді Митрик спокійно видихне.
Натовп продовжував тиснути, але Перлині вдалося прослизнути між парочкою літніх драконів та ступити на сходинку вагона. Вона закинула валізу всередину й простягнула руки, готуючись приймати доньку. Волошка на кілька секунд опинилася вгорі: сильні татові руки підняли її над усіма іншими й дівчинка вмить опинилась в обіймах мами. Вона озирнулась, але тато вже загубився серед переляканих драконів.

– Мамо? – серце Волошки миттєво пришвидшилось.

Перлина притисла дівчинку до себе й прошепотіла крізь сльози:

– Він приїде пізніше, моя квіточка.