Розділ 2. Важливі речі.

Щось гучне розбудило Митрика і змусило його серце пришвидшитись. Воно відчувало щось погане, але дракон не хотів вірити. Він не міг навіть припустити, що зло знову на його порозі. Зло, породжене з тіні й каменю, ніяк не заспокоїться. 

– Що таке, любий? – Перлина сонно потерла блакитні очі й прослідкувала за поглядом червоного дракона який, заклякнувши, дивився у вікно.

Крізь дрібні сніжинки, що пролітали у вранішньому небі, виднілось жовтогаряче полум’я. Воно було далеко – десь за містом, але Митрику здалося, що жар від нього обпалює його обличчя. Бічним зором дракон побачив, як Перлина побігла до кімнати доньки, але сам він не міг поворухнутись.
Дракони, що вісім років тому бігли, рятуючись від війни, ніколи не забудуть це почуття. Страх, образа, журба – вони тікали, плакали, падали та підіймалися. Хтось віз величезні валізи, а хтось ніс на руках дітей. Морські дракони не вміли літати, тож вони відчайдушно бігли, поки чорні хмари невпинно наближалися до їхніх домівок. Митрик пам’ятав, як камені, що палали, влетіли у будинок його сусіда, вмить перетворивши все навколо на купу сірого пилу.

Дракон почув тупіт нагорі: Перлина допомагає Волошці зібрати речі. Митрик зняв окуляри й витер сльози, що швидко стікали по червоній шкірі, вкритій лускою. «Знову тікати…» – дракон здригнувся від нового вибуху за містом й похитав головою. 

– Тату! – донька незграбно спускалась сходами, тримаючи в руках свою улюблену лампу-соняшник.
Митрик відмітив, що вона не боїться. Волошка дивилася на нього очима, сповненими рішучості.

– Мені теж треба зібратися, – мати дівчинки побігла у гардеробну, де вже восьмий рік чекала свого часу велика дорожня валіза.

Ще один вибух пролунав зовсім близько – так здалося Митрику, але вікна вціліли, хоча все навколо неприємно завібрувало. Він почув, як щось кричать сусіди – молоде подружжя з маленькою дитиною. Так само як і його родині колись, сусідам доведеться взяти себе в лапи заради дитини й бігти в безпечне місце. Знову вибух. На цей раз вікна не витримали і Митрик в останню мить встиг відтягнути допитливу Волошку від вікна.

В теплу й затишну домівку проліз холод. Він чіплявся за все, до чого міг дотягнутися, пролізаючи крізь товсту драконячу шкіру. Митрик відкрив очі: навколо літав сірий пил, а підлога була усипана дрібним склом. Тато обережно підняв Волошку й обтрусив її від уламків. 

– У нас немає часу, любий, – дружина Митрика винесла зелену валізу, що роздулася, наче от-от лусне. 

Волошка ще міцніше обійняла лампу-соняшник, побачивши погляд матері. Він ясно давав зрозуміти, що такі речі як лампи та іграшки брати не можна.
– Я спущуся у гараж. Зустрінемось внизу.
– Митрику, перевір спочатку, чи не забула я якихось важливих для тебе речей, – Перлина поклала тендітну білу лапу на плече коханого дракона.

– Для мене не існує важливих речей, – м’яко відповів той. – Тільки ви.

Червоний дракон спішно покинув кімнату, щоб дружина не помітила його сліз. Сліз чоловіка, який щойно прийняв важке рішення.