Розділ 1. Волошка

Жовте світло від настільної лампи, що мала вигляд соняшника, освічувало невеличку дитячу кімнату. Щоб зрозуміти, що це кімната дівчинки, достатньо одного лише погляду, бо маленька Волошка обожнювала квіти. Хоч вона була родом не з квіткових драконів, все ж не могла встояти від краси різноманітних рослин. Саме тому у її кімнаті були шпалери у дрібну троянду, фіранки з мальвами, килим з півоніями та дзеркальце у формі ромашки. 

Волошка читала “Історію українських драконів” – улюблений предмет у школі. Вона була дуже здібною дівчинкою у свої дев’ять років, але справжніх друзів у школі так і не знайшла: квіткові дракони не водяться з морськими. І до того ж їм не подобалось її ім’я, бо воно не пасувало водному дракончику. Дівчинка охайно поправила окуляри на рожевому носі й почула важкі кроки батька, що підіймався сходами.

– Квіточко моя, – до кімнати зайшов великий червоний дракон у білому халаті. Волошка була схожа на нього, як дві краплі – тільки колір мала інший. – Хіба тобі не пора спати? – він також поправив чорні окуляри, що постійно з’їжджали йому на ніс.

– Я не можу заснути, – Волошка відклала книгу й подивилась на тата, – погане передчуття.

Митрик, тато Волошки, міцно обійняв доньку. Він розумів, про що вона: от уже місяць як кам’яні дракони з сусіднього королівства поводяться підозріло. Вони злітаються й злітаються до кордону, наче чорна хмарина, що несе за собою довгу й страшну грозу.
Вісім років пройшло відтоді, як вони вперше напали. Вісім довгих років, впродовж яких Митрик намагався не пригадувати тих подій. Та іноді спогади про те, як йому з дружиною та однорічною Волошкою доводилось похапцем збиратися й полишати рідне Семидвір’я, дряпали кігтями його й без того чутливе серце. Вони, морські дракони, мали бігти з рідного Криму, аби врятуватися. Через якийсь час кам’яні дракони почали там селитися й назвали той край своїм. Українські дракони – добрі й завжди справедливі, не пускали кам’яних на решту території й мужньо боронили нові кордони. Митрик захоплювався їхньою сміливістю, але сам так і не наважився піти на лінію фронту – до вогняних драконів. 

У двері зазирнув білий ніс Перлини, мами Волошки. Митрик навіть через два десятки їхнього спільного життя не міг налюбуватися її красою. У той день, на морі, йому на мить здалося, що він бачить янгола: білі крила, на яких блищали краплі води; луска, що на сонці переливалася рожевим та дивні блакитні очі… Митрик тоді вважав, що не мав жодного шансу – він народився червоним, що для морських не властиво. Але того ж вечора, плаваючи й тримаючись за руки, Перлина сказала, що мріє про рожевого дракончика. 

– Прийшла побажати солодких снів, – мовила мама легким оксамитовим голосом. Він мав чарівну силу – так вважала Волошка. Бо як ще пояснити відчуття спокою й безпеки, коли чуєш голос мами?

Перлина поцілувала доньку у рожевий лоб й подивилась на чоловіка.

– Ти ідеш чи ще побудеш з малечею?

– Я почитаю їй трохи й прийду, люба.

Коли мати пішла, Волошка змовницьки прошепотіла:

– Колись ма нас впіймає.

– Будемо викручуватись вже потім, – прошепотів у відповідь Митрик й дістав з кишені халата кольорові солодощі.

– Гадаю, мама помітить, що твоя дієта не дає результатів, – Волошка жувала синю цукерку й поплескала тата по животі. 

Митрик нічого не відповів, лише мрійливо подивився у вікно, де на небі вже виднілися перші зорі.