ЕПІЛОГ

– На, – Рам простяг мені теплу булочку.

Усміхнувшись, я відірвала погляд від паперів. Потерла стомлені очі.

Не те щоб робота мрії, але я хотіла особисто проконтролювати допомогу Магонії та відновлення моєї країни.

У драконів і до цього був відділ, який займався магами – скоріше перевіркою, аніж допомогою. За останні місяці він розрісся, безліч драконів і навіть кілька чаклунів працювали над відновленням Магонії. Не просто відновленням – повною зміною політичного устрою.

Так хотілося, щоб нашим дітям ніколи більше не довелося пережити війну! Щоб жодного навіть найменшого шансу чи умови не лишилося!

І я віддавала цьому майже весь свій час.

А вечорами навчалася магії. З наставниками, яких довго довелося шукати, і ще довше чекати на особисте схвалення Шепре та його спеціальних відділів.

Але я все-таки хотіла отримати диплом. Хотіла допомагати та зцілювати!

Ерлінг підтримував мене у цьому. Як і у всьому іншому.

– Берлі з Євою прилетіли, – промовив, заплющивши очі – схоже, отримав повідомлення.

– Вже? – схопившись, я заквапилася, скоріш дожувала булочку.

Рам засміявся:

– Люблю, коли в тебе такий вираз обличчя, – шепнув, влучивши момент, щоб поцілувати.

– Де вони? – поспішила я до виходу.

– Поки що спускаються з вежі, – посміхнувся Шепре, відчиняючи переді мною величезні двері.

На той час, як гості звідти спустилися, ми вже були в наших покоях. Перетворених із кімнат Ерлінга – він їх значно розширив, облаштовуючи відразу місце й для дітей.

Дітей поки не було. Але я вже стільки літератури із цього приводу перечитала! Дракон міг готуватися магічно кілька років: народження нового дракона – не швидкий процес. І наш готувався, наповнював мене магією і збирав десь у собі згусток маленького чарівного дракончика. Старався за двох, адже всередині мене дракониці немає.

А я відчувала всі його старання, відчувала Рама постійно, з кожним днем все глибше та сильніше.

Слуги поспішно накрили на стіл. Сельва давно вже не працює, Ерлінг виділив їй кімнату, щоби відпочивала на старості. Я підлікувала їй ноги та серце, під наглядом своїх наставників по лікуванню.

Часто бачу її в саду, іноді люблю побалакати. Спочатку вона намагалася повернутися до обов'язків, а тепер просто насолоджується тихими, спокійними днями.

– Берлі! – я кинулася братові на шию, як тільки він з’явився у дверях.

Давно ми не бачилися. Він намагався розшукати повірених батька, куди кого розкидало життя.

Ерлінг дав йому позику, щоби брат міг почати відновлювати Тіссен. Але Берлі мав намір все йому повернути.

Незабаром ми поїдемо подивитися, що вони там уже відбудували. Єва надихнулася цією ідеєю, у неї виявилися чудові художні таланти. Підозрюю, новий замок не буде схожим на старий... але й не потрібно. Адже в ньому жити не мені і не нашим батькам. Тож хай нові господарі все облаштують під себе.

Я дуже сподівалася, що брат із Євою-Лоттою порадують нас запрошенням на весілля.

– Ну що? З'явилися новини? – запитала я, обіймаючи і колишню наречену Шепре, яку той якраз випустив з обіймів.

Дівчина виглядала посвіжілою, на щоках лежав легкий шар засмаги, як від тривалого перебування на повітрі. Деякі дивина, стислість не зникли зовсім, але зараз їх роздивитися було набагато складніше.

Чоловіки потиснули один одному руки, і ми пройшли до столу.

– Ага, – погодився Берлі, поки ми накладали собі частування. – З кількох повірених батька в живих залишилися лише троє. Шен Хівой розорився, на жаль. Наші гроші не зберіг. Шен Таввель навіть слухати не схотів...

– Як так? – обурилася я.

Сама я дуже невиразно пам'ятала чоловіків, які працювали з татом. Але з Берлі всі вони були чудово знайомі!

– А ось так. «Я вас знати не знаю, чи мало, хто шенном Тіссеном назветься, а сам Берлі, може, і згинув давно. А навіть, якщо ви – це ви, то війна, знаєте, все з ніг на голову перевернула. Кожен сам за себе, а грошей уже нема. Мені теж якось виживати треба було та сім'ю годувати».

Ось хиррів паршивець! Я хотіла висказатись, але згадалися ці страшні голодні роки... Хтозна, у кого як життя склалося. Коли дітям їсти нема чого, акценти змінюються.

– Невже ніхто... – пробурмотіла я, глянувши на Шепре.

Він розповідав, як дракони допомагали один одному, підтримували. Навіть братові позику дав! А маги, виходить, і тут проявили себе з найогиднішого боку...

– Останній із тих, хто пережив війну, – шенн Казмі, – відповів Берлі. – І ось він-но зумів батькові гроші зберегти. Без запитань повернув мені спадок. Тож можу виплатити вам хоча б частину.

– Тобі самому знадобляться, – рішуче відмовився Шепре. – Ось відновиться маєток, запрацює, дохід почне приносити – тоді й розрахуємось.

– Єво! – двері відчинилися, пропускаючи Лару-Галь.

Схоже, Шепре покликав її. Переставив на стіл із підносу чисту тарілку, келих та прилади.

Єва-Лотта схопилася, кинулася до неї.

– Як ти? Від Еді щось чути?

Лара зітхнула, обіймаючи сестру.

– Ні, – хитнула головою. – Але... сьогодні я знайшла біля ліжка це.

Вона показала щось у руці, наближаючись. Нахмурившись, Ерлінг узяв першим, оглянув. Підняв здивовано брови.

Очі Лари сяяли надією. Слідом за Шепре я прийняла до рук шматочок дивної, просоченої магією тканини, на якій кострубатим дитячим почерком було написано мовою драконів «Мамі».

– Тканина пахне Ліосом, – пробурмотів Рам.

Кинув на мене погляд, боячись, що я засумую. Як і щоразу при думках про Нея.

– А ви тут як? – поцікавився Берлі, поки Єва в свою чергу розглядала тканину. – Коли я стану дядьком? Дітей заводити збираєтесь?

– Це ж не тільки від нас залежить, а й від сили, – не без збентеження повела плечима я.

Ми старалися усіма силами! Іноді прямо зупинитися не могли. Втамовували жагу одне за одним.

– Нещодавно побували в Моравені, – акуратно спробував увести розмову Шепре.