47

Спогади одразу навалилися, змінюючись усвідомленням:

– Навіщо ти прийшов?!

– Вас надто довго не було. Це небезпечно.

– Але ти...

– Я в порядку, – посміхнувся він.

– Це моя відповідальність, – довкола Ерлінга знову згустилася похмура тінь. – Не твоя. Повертайся.

– Для того й потрібні брати, – ледь посміхнувся Ней.

Дивно, він тут зовсім не змінився, я відчувала ту саму магію, що й раніше. Рідну, звичну.

– Ти заради мене півсвіту відмахав, – додав. – Але тут не твій світ, Кіоне. Прийшла моя черга. Саме з цією думкою я вижив і саме вона вела мене, навіть коли я її не пам'ятав.

– Нею, – пробурмотіла я. Чарівність притупилась, у серці стукав несподівано гострий біль. – Ти зможеш повернутись?

– Фамільяри завжди повертаються. Хіба не так, магессе? – усміхнувся він, але мені ввижався сум у його очах.

Я скинулася нагадати, що в нас не було ритуалу. Але побоялася говорити про це, ніби слова могли щось пошкодити.

Ней твердо стиснув мою руку:

– Навіть якщо не зможу... Я мав померти, але прожив чудові кілька років. Назвіть моїм ім'ям сина, і, можливо, я повернуся до вас тоді.

Не даючи мені заперечити, він знову обернувся до брата:

– Я вивчав Ліос, поки ти захищав нашу Драконію. Ти намагаєшся звалити на себе всю відповідальність. Але хтось має подбати і про тебе. Ліос – моя стихія, мій другий дім. Сумніваюся, що ви бачите тут хоч десяту частину того, що я бачу. Зараз спробую пошукати лея... батька.

І якось у мить, різко Ней зник. Настільки, що я майже перестала його відчувати.

Ми з Ерлінгом міцно трималися за руки, намагаючись відволікти одне одного, щоб не поринути знову в магічний півсон.

Дійсно, йти звідси не хотілося. Все попереднє існування здавалося невиразною тінню. Як я раніше не розуміла, що ось тут і є справжнє, насичене життя?! Нескінченне наповнення магією!

І Ней тут. І Ерлінг.

І ми можемо залишитися разом назавжди...

Не знаю, скільки пройшло часу – тут він майже не відчувався, як не було втоми чи нудьги, – коли знову з'явився мій майже фамільяр.

– Нею! – я кинулася до нього, притиснула до себе.

Все добре. Він поруч. У нас все вийде!

І він сам називатиме своїх дітей, як вважатиме за потрібне!

Очі поколювало, щоки теж – і я виявила прозорі кристали, які скочувалися по них замість сліз.

Поряд із Неєм сріблився, тремтів прозорий образ чоловіка. За словами Рама, та й за портретом в усипальні, його батько пішов утомленим та виснаженим. Але той, хто виник перед нами, здавався молодим і сповненим сил.

У голові крутилося стільки питань – і, як не дивно, ані страху, ані ненависті.

– Навіщо ти взяв із мене клятву? – запитав Рам, і я вернулася до нього. Твердо взяла за руку.

Ней став з іншого боку, пліч-о-пліч.

Образ чоловіка кілька хвилин дивився на них, в його очах палахнула гордість за синів. Потім перевів погляд на мене – довгий, задумливий.

– Сподівався, – озвався він, і голос шелестів не звуками, теж коливаннями магії, – що чаклунка-людинка – лише примха. Твій дракон навіть не бачив її.

– Але Єву він точно не визнав! – не втрималася я.

– Він міг би визнати іншу, нормальну драконесу, – дракон ще раз провів по мені поглядом. І тут, в Ліосі, я фізично відчула його.

– Як бачиш, – промовив Рам, – моя ілері жива.

На цих словах тінь райдужного дракона огорнула мене.

– Ця магічка, – додав Ней, – врятувала обох твоїх синів. І не побоялася прийти сюди.

– Ти тепер ліосей, – сумно зітхнув Ерлінг-старший.

– Я – її фамільяр.

Чоловік знову придивився до мене, цього разу набагато уважніше. А я раптом зрозуміла: я не відчуваю в ньому дракона! Вся драконяча магія повернулася в драконяче джерело.

Залишилося... що?

– Виходить... душі не вмирають? – пробурмотіла я.

Ніколи не чула, щоб вони відроджувалися... Чи це просто відбиток людини, що пішла з життя? Ніяк не вдавалося зрозуміти, хто переді мною. Чи матиме силу його відмова від клятви, чи все марно?

– Душа живе, поки живі ті, хто її пам'ятають, – озвався Асвел-Мігел. – Певною мірою ми можемо відродитися... коли наша магія повертається у світ і приходить до дракона. Але це вже не буде Асвел. Це буде нова особистість.

– А моя мама? Мій батько? Теж десь тут? І я могла б із ними поговорити?

– Амбер, у вас на це немає часу, – тривожно перебив мене Ней.

– Звільни мене! – вимовив Шепре, вимогливо дивлячись у вічі прозорому духові. – Ми з Амберлі будемо разом, і якщо ти не звільниш мене від клятви... твій рід закінчиться.

Я мало не ляпнула, що є ще й Ней. Це місце викликало бажання говорити правду. І бачити найкраще у всьому.

– Добре, – повільно кивнув Асвел. – Я звільняю тебе, сину. Ти вільний обрати наречену за власним бажанням. Думаю, того, що ми перебуваємо в Ліосі, достатньо.

Він підняв руку, наче хотів торкнутися Шепре. Але не зміг – раптом спалахнув, і одразу ж зник, розчинився.

– Що з ним? – пробурмотіла я.

– Схоже, він забрав на себе відкат клятви, – похмуро пробурмотів Ней. – А тепер давайте. Ідіть!

– А ти? – злякано смикнулася до нього я.

– А я наздожену!

Ней зробив якийсь рух, ніби виштовхував нас.

Наступної миті ми впали у воду.

Озеро передбачень! У храмі!

По тілу розливалося стільки магії! Голова паморочилася як хмільна, і нам із Рамом не вдавалося набути рівноваги.

– Даяне! – крикнув він, озирнувшись.

Я вихопила Мишачий камінь, вже знову звичайний. Вдивилася в нього.

– Іду! – пролунало звідти.

Ми з Шепре радісно переглянулись. Хитаючись, наче п'яні, вибралися на кам'яний берег. Я впала, Рам раптом смикнувся, розпрямився на весь зріст – і наді мною виріс дракон.

Від нього виходило все те ж тепло, драконяче щастя.

Знову, як тоді, коли ми побували в храмі вперше, почулися голоси. Чужі, незнайомі – ніби саме джерело магії розмовляло з ним.