43

На столі справді виявився аркуш паперу, списаний чітким, рівним почерком Берлі. Єва смикнулася схопити його першою, потім глянула на мене – і я поспішила взяти, пробігти очима.

А потім зачитала вголос.

«Вибач, Амбер, що не дочекався. Я довго думав, і мені не здається правильним залишатися тут. Це твій шлях і твій новий дім, але не мій. Я мушу розібратися, чи зможу відновити Тіссен. Або відбудувати собі новий будинок. В якому колись, можливо, житиме моя нова сім'я.

Дякую тобі. Я все поверну, присягаюся».

– Бачиш, – прошепотіла я. – Він просто... повинен знайти себе і знайти місце у світі. Три роки полону. Я думаю... впевнена, він дасть про себе знати.

– Тіссен, – пробурмотіла Єва, знову дивлячись відсторонено, кудись крізь мене. – Де це?

– Це будинок, де ми виросли. Зруйнована фортеця. Він мріяв відновити її. Неподалік порту Яссань, якщо знаєш...

Єва раптом розвернулася, зірвалася з місця – я ледве встигла за нею.

– Стривай! Куди ти? – Спробувала зупинити, але Єва виявилася напрочуд спритною.

Вибігла, здається, допомагаючи собі силою дракона. У кожен її крок-переміщення моїх вкладалося кілька, і вона завжди була попереду, все прискорюючись – тоді як я зовсім запихалася.

Єва кинулася вниз сходами. Не розуміючи, що відбувається, боячись залишити її без нагляду, я бігла за нею, притримуючи спідниці дорожньої сукні і радіючи, що вони не надто довгі та пишні.

– Єво, стій!

Ми помчали коридорами вже на її поверсі. Єва-Лотта зовсім відірвалася зі своєю драконячою швидкістю, майнула десь попереду. Поки там не замаячили дві чоловічі постаті: виявляється, Ней із Рамом ще не встигли дістатися Лари. Не поспішали, розмовляли.

– Що трапилося? – Ерлінг перехопив Єву, стиснув її плечі.

– Відпусти! – вона забилася в його руках, коли я підбігла, намагаючись віддихатися.

Очі дівчини збуджено блищали, щоки почервоніли.

– Що відбувається? – здивовано перепитав у мене Шепре.

Я знизала плечима. Потім простягла йому записку, яку машинально стискала в руці:

– Не знаю.

Шепре відпустив Єву, вихопив записку та пробіг очима.

Дівчина тим часом рвонула до себе у кімнати.

Рам знову здивовано поглянув на мене, на Нея, і кинувся за нею. Схоже, теж не зрозумів, що могло так схвилювати Єву.

Ми вдерлися до неї – Ерлінг попереду, навіть не подумавши хоч би стукнути. Благо, двері Єва не зачиняла.

Посеред кімнати стояла невелика сумка – схоже, дівчина зібрала її наперед. Отже, вона й без того кудись збиралася? Наздоганяти Берлі? Забігла насамкінець переконатися, що його немає?

– Не зупиняй мене, Кіоне, – хитнула вона головою.

– Куди ти, Єво?

– Мені тут... тісно. Я хочу... подивитися... великий світ. Допомогти... – вона не знаходила слів, немов думками була вже далеко звідси.

– Добре, я дам тобі когось у супровід, і...

– Ні, ні! Не треба! Я...

Дівчина підхопила сумку, розвернулася до вікон. Її кімнати були такими ж величезними, як і інші приміщення палацу, як і двері на балкон. Білі фіранки пропускали вечірні промені. З парку віяло легким літнім вітерцем з ароматами трав та квітів.

Утримуючи сумку перед собою двома руками, Єва-Лотта зробила крок, другий, опинившись одразу на середині кімнати. А потім раптом почала змінюватися.

Сумка зникла, як і одяг – тіло росло, міняло об'єми та контури, на шкірі проступила світла луска.

Ми завмерли від подиву. Під наші вражені погляди з балкона в небо злетіла драконеса. Така ж скуйовджена, світла, як і зачіска людської іпостасі. Трохи зеленувата.

Розправила крила. Прокричала щось щасливе. І стрімко зникла вдалині.

Якийсь час я ошелешено дивилася їй услід. Потім обернулася до Ерлінга.

Той стояв, трохи прикривши очі.

– Ти таки відправив за нею охорону? – здогадалася я.

– Звичайно, – кивнув Шепре.

Ней дійшов до вікна і виглянув, вдивляючись у горизонт.

– Ти не радий? – здивувалася я: обличчя дракона було скоріше стривоженим, ніж задоволеним.

– Тому, що вона полетіла одна невідомо куди за чоловіком, який не кликав її із собою? – підняв брови Рам.

– Тому, що вона повернула драконицю!

– Цьому радий, – погодився Шепре. – Хоча краще б їм побути поки що вдома. Стільки років не відчували одна одну.

Він намагався прорахувати і запобігти наслідкам, і явно турбувався за дівчину. Усміхнувшись, я провела рукою по його плечу, намагаючись підтримати:

– А Берлі... Він не скривдить її. А можливо, навіть допоможе зцілитися.

– Дуже на це сподіваюся, – погодився Рам. – Не те повернув би її силою.

– Не треба силою, – тихо промовив Ней, повертаючись до нас. – Неможливо передбачити, що і чим обернеться, що на що і як вплине. Нехай обирає свій шлях.

– Ти кажеш словами друїдів, – хмикнув Шепре. – А у нас тут прийнято дбати одне про одного та брати відповідальність за своє життя на себе.

– Бери, – не став сперечатися Ней. – І все-таки проведи мене до Лари.

– Мабуть... піду до своїх кімнат, – пробурмотіла я.

Не відчувала себе настільки близькою з Ларою-Галь. Боялася, що обтяжуватиму її. Навряд чи Ней розповість їй більше, ніж мені. Скоріше, намагатиметься заспокоїти.

Ерлінг кинув погляд на мене, на брата, немов вирішуючи, кого з нас проводжати. Після все ж таки кивнув.

Ми вийшли з покоїв Єви-Лотти. Шепре ретельно зачинив двері своєю магією, і чоловіки пішли далі, а я вирушила до себе. Нарешті прийняти довгоочікувану ванну і переодягнутися.

У голові сновигало стільки думок – я ніяк не могла вирішити, з ким хочу поговорити більше. Чи то з Неєм, зрозуміти, що він думає, що відчуває тепер. Коли все згадав. І чи згадав ще щось важливе.

Або все ж таки з Шепре. Переконати його викинути з голови думки про Тартр.

Тому коли пролунав стукіт у двері, я буквально кинулася до них. На той час я вже вибралася з ванни і ходила по виділених мені кімнатах у шовковому халатику. Просушувала мокре волосся рушником: воно не стільки сохло, скільки вбирало воду, наповнюючись магією.