42

Даян... Я спробувала згадати – начебто чула це ім'я від Шепре? Чи ні?

Не може бути...

Перевела погляд з одного на іншого. Ерлінг теж встромився поглядом у Нея, і дивився, дивився, ніби намагаючись просвітити наскрізь.

Ней мовчав.

І знову вони стояли один навпроти одного, такі невловимо схожі. Широкоплечі. Навіть довжина волосся майже однакова! Тільки у Нея набагато світліше.

Зате очі в обох майже чорні.

Стиснувши перед собою руки, Єва-Лотта наблизилася, теж не перестаючи розглядати обох. А потім раптом кинулася Неєві на шию.

– Привіт, Єво, – шепнув він, обіймаючи її у відповідь.

– Нею? – пробурмотіла я здивовано.

– Ну, привіт... Даяне, – хрипко промовив Шепре.

– Привіт, Кіоне. Давно не бачилися, – хмикнув Ней, і ситуація несподівано розрядилася.

Шепре зробив рух у бік свого крила – всі одразу ж підхопили його, рушили коридором. Навіть Єва забула, куди й навіщо поспішала – вхопилася за руку Нея і щасливо сяяла очима.

– Але як... чому ж друїди не сказали про тебе Раму? – з подивом пробурмотіла я. – Він же для цього вирушив до Ліосу!

– Друїди часто говорять загадками, – відповів Ней. – Не тому, що вередують – просто вони так думають та відчувають. Наприклад, якщо запитати у них «коли?» – вони не назвуть дату. Але можуть назвати подію. Я не раз питав, коли все згадаю. І незмінно отримував відповідь, «коли всі борги будуть віддані і долі зв'язані». Знаєш, як мене це дратувало? І тільки згодом я зрозумів, що вони просто бачили свої магічні потоки і інтерпретували, як могли.

– Ну взагалі-то можна було просто сказати: «Твій брат у нас, ти пройшов цей шлях не даремно», – пробурчала я.

Ней знизав плечима.

– Знаєте, – промовив раптом Шепре. Його очі теж розгорілися: – Якщо чесно, я хочу жерти. Може, поговоримо за вечерею? Я сім із лишком годин крилами відмахав.

– Я хоч і не махав, – хмикнув Ней, – але пожерти теж не відмовився б.

Брати міцно обнялися – Єва шмигнула носом, у мене теж очі защипало.

Авжеж, я й думати забула про те, що мріяла вимитися та впасти в м'яке ліжко. Разом із усіма вирушила до Ерлінга. Хоча... схоже, вони тут усі Ерлінги. З глузду з'їхати.

За чверть години ми розмістилися за великим овальним столом в одній із просторих кімнат у покоях Рама.

Слуги оперативно розставили безліч страв, що випромінюівли спокусливі аромати. Як завжди, вже на підльоті знали, що глава Сейму повертається. І, підкоряючись знаку, залишили нас самих.

– Ну, розповідай, – Шепре кинув погляд на Нея, першим починаючи накладати їжу. – Кажан?

Ней лише розвів руками. Мені раптом згадалося, як на початку нашого знайомства він казав, що мав стати драконом. З яким прихованим смутком. Але зараз, схоже, давно вже змирився і навіть почав знаходити плюси у своєму новому втіленні.

– Мені залишалося ще два роки до обороту, – озвався. – На що магії вистачило... Адже друїди оживили мене. Їхня магія не пов'язана з драконячою, тому серед ліосеїв драконів не буває. А я дуже хотів летіти. Врятувати свого брата.

– І майже долетів, – пробурмотіла я, дивлячись на нього з подивом.

Шепре здивовано звів брови, і я нагадала:

– Той кажан... пам'ятаєш?

– Це вінже?! – вразився Ерлінг. Я лише кивнула, відчуваючи сльози, що підступали до очей.

– Хтось із воїнів Аммера Тіссена відмахнувся від настирливого кажана, – криво посміхнувся Ней. – Зброєю. І влучив. Якби не Амберлі... вдруге друїди не врятували б.

Шепре промовчав, Єва глянула на мене розширеними очима. І посміхнулася, взявши тонкими пальчиками вилку.

Найголодніший з нас Ерлінг ум’яв тарілку м’ясного рагу і взявся за другу. Ми ж іноді забували, що все остигає – настільки були шоковані тим, що відбувається.

– Потім я помотався по Магонії, – продовжив Ней, відпивши з келиха. – Надивився на війну... поки не стерлися майже всі людські спогади. Ліосей без Ліоса довго не живе. Нам потрібно харчуватись магією. І я повернувся. Навчався у дріудів. Але уривки пам'яті так і не зникли. Я не втрачав надії дізнатися, хто я. Знайти рідних. Поки борг крові не закликав мене до Амбер.

– Ти став ліосеєм?! – вигукнула Єва.

Ней підняв руки – мовляв, як бачиш.

– Але ти все згадав, – пильно промовив Шепре.

– Після останнього польоту в Ліос, – погодився Ней. – Я так і не зміг віддалитися від людей. Більше часу жив із Амбер, ніж із друїдами. Тому друїди допомогли мені повернути спогади.

– Але чому... – шепнула я, – ти мені не сказав?

– Не розумієш? – Ней пронизливо глянув у вічі.

Розумію. Напевно. Скоріш за все, для нього це теж стало несподіванкою. Мабуть, хотів спочатку побувати тут. Подивитися. І, можливо, взагалі зникнути, так і не зізнавшись. Принаймні, залишав собі таку можливість.

Не очікував, що так швидко розкусять. Але ж Єва... дівчина дивна. І зі змією розмовляла, і Нея одразу ж розгледіла.

Я лише торкнулася його руки, м'яко посміхнулася. Я теж розповіла йому про Рама тільки зараз... і вже не впевнена, що це було потрібно.

– Що... мама? – Ней підняв погляд на Ерлінга, якщо не знаючи, то передчуючи відповідь.

– Серце не витримало, – похмуро відповів Шепре. – Коли я повернувся... її вже не було. Я запізнився. Вибач.

– Тоді я ще більше спізнився, – не менш похмуро посміхнувся Ней. – Не мені тебе вибачати. Адже я поривався... – він звів брови, ніби через силу намагаючись щось згадати. – Достеменно знаю, що поривався прилетіти сюди. На самому початку. Але чомусь не вийшло. Загубився... а потім забув, куди летів.

– Це Ліос так діє? – запитав Шепре. Ней кивнув:

– Концентрована магія розставляє зовсім інші акценти. Починаєш все сприймати інакше. І дімом уже стає Ліос.

Рам зітхнув з розумінням.

– Як Лара? – Ней знову глянув на Шепре з Євою.

– Ти маєш побачитися з нею! – надихнулася Єва. – Вона зараз весь час плаче... Твоє повернення її дуже втішить! І... ти зможеш їй розповісти, як там у Ліосі? І, можливо, побачитися там із Еді, нагадати, хто ми?