41

– Ох... – злякалася я. – Ти не можеш! Не треба вдруге летіти до Тартру!

Ерлінг глянув на мене.

– Звичайно, не можу. Не хвилюйся.

І чому я йому не повірила? І чому залишилося відчуття, ніби він спочатку збовтнув згаряча свої плани, а потім вирішив мене заспокоїти?

Навалилося усвідомлення. Якщо навіть хрантелі магії не допомогли... то де шукати рішення? Адже не дарма кажуть, що магічні клятви непорушні.

Декілька хвилин Шепре дивився вслід друїду, заспокоюючись.

– У Ліосі вони не носили плащів, – раптом промовив. – І навіть форму не завжди мали.

– А як виглядали? – поцікавилася я.

– По-різному. Найчастіше магічними згустками.

Шкода, що Ней нічого не розповідає. Я машинально погладила кажанчика на своєму плечі.

Ерлінг підняв мене на руки.

– Готова? – запитав.

Кивнувши, я схопилася за його шию і замружилася про всяк випадок.

Декілька розтягнутих у просторі кроків, і ми вийшли знову біля склепу.

Коли в голові трохи прояснилося і ноги почали тримати, я озирнулася.

Відьми допомагали Рассанді зібрати залишки похоронного вогнища в урну. Обличь у темряві було не розібрати, але те, що ці похорони усі запам'ятають надовго – я не сумнівалася.

Жодних пісень більше не звучало. Залишивши прах у склепі, назад поверталися в тиші, під потріскування смолоскипів.

Перед самою фортецею Ней злетів з плеча, і, наскільки я відчувала, подався до моїх кімнат.

Слуги накрили столи для поминальної вечері, але звістка, схоже, вже рознеслася, осіла лячними емоціями по кутках. Після того, що сталося, всім було не по собі, і ніяких магічних ритуалів більше не проводили.

Дракони поїли швидко. Хотіли трохи відпочити і з самого ранку, ще затемно, вирушити у зворотний шлях. Без друїдів політ мав бути довгий.

Чаклунки залишалися, вели розмови про магію. Іншим часом я віддала б багато чого, щоб послухати, якщо не взяти участь.

Але зараз мені хотілося якнайшвидше покинути Моравен. І тому я піднялася з-за столу разом із Ерлінгом.

– Стривай... Амберлі, – Рассанда наздогнала мене вже за дверима.

Голуб так само залишався у неї на грудях, і я мимоволі посміхнулася. Чомусь кинулося в очі, що у вирізі суворої чорної сукні не видно заручного кулона. Невже зняла, щоб птахові не заважав?

Я зирнула на сестру запитливо. Колись так сподівалася, що з нас вийде сім'я!

– Ти... – вона зиркнула на Ерлінга, але продовжила: – Викупила Берлі?

Посмішка злетіла з мого обличчя.

– Ти питаєш про це тільки зараз. Сумніваюсь, що має сенс відповідати, – я розвернулася.

– Тому й не питала, – кинула вона мені в спину. – Не думала, що ти відповіси.

Рассанда розвернулася в свою чергу, відчинила двері зали залишками магії.

Я озирнулася.

– Берлі вільний, – відповіла.

Ледве пригальмувавши, сестра кивнула.

– Ти зовсім відлітаєш? – запитала.

– Не знаю, – відповіла я. – Мені хотілося б, щоб ти мої кімнати поки не чіпала.

– Добре, – так і не глянувши на мене, вона все ж таки повернулася до банкетної зали.

А ми з драконом пішли далі: Ерлінг як завжди вирушив мене проводжати.

Сходами спускалася Ільма з оберемком речей.

– Ох, шенно Амберлі! – вигукнула служниця. – Я так і не побачилася з вами!

Вона зупинилася, притулившись до стіни.

– Ще встигнемо, – невпевнено відповіла я.

– Ох, не думаю, – качнула вона головою. – Багато хто їде з Моравена після... всього.

– А є куди?

– Та хоч куди, – зітхнула служниця.

– Тут ми пережили війну, Ільмо, – відповіла я.

Можна, звичайно, було попросити Ерлінга. І він би мені, напевно, не відмовив.

Але я не впевнена, що це було правильно. У нього повно служниць, які теж давно працюють на главу Сейму і заслужили своє місце. А кидати зараз Рассанду – не найкращий вчинок.

Хоча я чудово розуміла емоції тих, кому хотілося залишити фортецю, що впала в немилість.

У будь-якому випадку, я вирішила не втручатися. Служниця задумалася у відповідь на мої слова, і я поспішила побажати доброї ночі.

Найбільше мене зараз хвилював Ней. Я навіть Ерлінга відправила відпочити, під приводом, що рано вставати.

Насправді мені хотілося поговорити із моїм фамільяром.

Той нарешті набув людського вигляду! Сидів на підвіконні, оглядав звичну картину.

– На цей раз прихованих охоронців немає? – усміхнулася я, підходячи.

– Ні, – посміхнувся Ней, не відриваючи погляду.

Наблизившись, я поклала йому руки на плечі.

– Нею... – прошепотіла. – Ти полетиш зі мною до Арева?

Ней кілька хвилин мовчав. Після обернувся:

– Полечу, – посміхнувся. – Коли ще випаде шанс покататися на драконі?

Видихнувши, я полегшено обійняла його. Боялася, що питатиме, навіщо він мені там.

– Твій брат мав фамільяра? – поцікавився раптово.

– Ні, наскільки мені відомо. У нашій родині взагалі... якось так сталося, що ні в кого не було. Мама мало часу приділяла чаклунству, переважно будинку, вихованню дітей, світському життю. Батько скоріше розраховував на військове мистецтво, свої сили. І брата так навчив.

– Багато чоловіків-магів вважають, ніби фамільяри для тих, хто сам слабкий і потребує підживлення, – кивнув Ней. – Хоча насправді фамільяр посилює магію у кілька разів.

Я промовчала. Так давно залишилася без сім'ї, що вже й не взнаю, мабуть, чому так склалося. Та й яка різниця?

– Розкажеш, що ти згадав? – попросила тихо.

– Розкажу, – пообіцяв Ней. – Але не зараз.

Він не хотів говорити, уникав відповідей – це турбувало. Між нами ніколи не було таємниць! Окрім тих, які знаходилися у Ліосі. Чому ж, що ж він приховує? Може, дізнався таке, що не повинно мені сподобатися?

Але якщо я Ерлінга прийняла, дракона! То чим мене може засмутити Ней?

Я губилася у здогадах, але не наполягала. Якщо він пообіцяв, що розповість – значить, просто чекатиму.