35

Шепре повернувся до мене, глянув уважно. Потім кивнув.

Вони полетять до Моравена? Там же Ней!

– Я з тобою! – вигукнула я швидше, ніж встигла обміркувати.

Летіти, звичайно, кілька годин... але я скажу Нею, щоби чекав! І заберу його із собою!

Шепре підняв брову, зупинивши на мені задумливий погляд, від чого всередині спалахнуло збентеження. Раптом подумалося, що навряд чи він полетить сам. Напевно, відправить когось проводити друїдів.

Проте, дракон знову кивнув. Може, вирішив особисто все проконтролювати.

– Нам потрібен якийсь час, щоб зібратися, – озвався. – Проводити вас у гостьові покої?

– Ми почекаємо в саду, – промовив друїд, прибираючи згорток під поли накидки.

Ерлінг трохи схилив голову, приймаючи побажання гостей. І ті майже одразу розчинилися у напрямку вікна.

Кіон-Шепре віддав кілька розпоряджень, і, взявши мене за руку, повів назад до підйомника.

– Впевнена, що тобі потрібно летіти? – спитав тихо.

– Рассанда намагалася спіймати Нея. Я маю його забрати, – твердо відповіла я.

Дракон ледь вловимо поморщився. Чи то йому хотілося якомога довше залишатися без Нея, чи то вважав, що дорослий чоловік сам здатний дістатися Аріва, якщо захоче... Але мені так і бачилося горище, де мій майже фамільяр відновлює сили. Постійно наражаючись на небезпеку бути знайденим Рассандою!

– Ми можемо не встигнути на завтра, – додав Рам обережно.

– Гноми почекають, – пирхнула я, і Шепре посміхнувся з деяким полегшенням.

– Мені здалося, ти хотіла б поквапити розрив заручин.

– Я... не хотіла б, щоб Єва постраждала ще сильніше. Шкода, що неможна зробити все без гучних заяв.

Ерлінг усміхнувся, на мить притиснув мене до себе. Озирнувся – і я теж подивилася назад. Єва з Берлі йшли за нами.

Але чекати їх ми не стали, поспішили до підйомника. Біля моїх дверей Ерлінг відпустив мою руку:

– Я швидко. Ти... ммм... – він глянув на мене. – Тобі, мабуть, потрібно щось зручніше для польоту?

– Нічого не потрібно, – поспішно відмовилась я. Він і так багато зробив для мене! І робить!

Шепре посміхнувся, торкнувся губами мого волосся і поспішив до себе.

Збирати мені не було чого, крім найнеобхіднішого на кшталт гребінця. На випадок, якщо доведеться затриматись.

І, можливо, гроші...

Діставши Мишачий камінь, я передала Нею, щоб дочекався. Після цього витягла тканину, в яку були загорнуті зібрані для викупу купюри.

Перебрала, розмірковуючи. Сума чимала, на неї нам з Берлі можна було б прожити кілька місяців. А якщо затягнути пояси, то й пару років.

Колись я мріяла, що зможу заробити стільки грошей, купити собі гарні речі. Зняти якщо не будинок, то невеликі апартаменти в місті.

І, мабуть, варто було б поновити свій гардероб. Не хотілося бути утриманкою у Ерлінга. Та й у них теж після війни із коштами не дуже, все тільки відбудовується. Хоча, звичайно, Главу Сейму намагаються забезпечити якнайкраще.

Але я б померла від зніяковіння, якби Ерлінг вирішив купувати мені, наприклад, білизну! І тим більше, якби доручив це комусь! Але й самій іти місцевими магазинами було б неприємно. Може, взяти трохи із собою? Раптом вдасться відлучитися до Санта?

А взагалі... з радістю віддала б усе Берлі. Як зробити, щоб він їх прийняв?

Подумавши, я трохи відрахувала, відклала до Мишачого каменю. Решту завернула назад у тканину і вирушила до брата.

У кімнатах його не було. Подумавши, я поспішила сходами вниз, до апартаментів Єви-Лотти. Адже є ймовірність, що вони все ще спілкуються? Що він пішов проводити її?

Напевно, не варто їх турбувати. Але, мабуть, це єдиний шанс взагалі вручити йому гроші!

Єва з Берлі справді виявилися там. Стояли біля розлогого дерева, що росте в широкій діжці неподалік її покоїв, біля віконця.

– Берлі! – я рішуче попрямувала до них. – Будь ласка, на хвилинку.

Єва спалахнула рум'янцем і відвела погляд. Брат щось тихо сказав їй і пішов назустріч мені.

– Все гаразд, Амбер?

– Так, – я засунула йому в руку тканинний скруток. – Не хочу залишати без нагляду. Нехай побудуть у тебе. І... моя пропозиція, як і раніше, в силі. Якщо знадобляться... будь ласка, бери.

– Амбер... навіщо? – звів брови брат, розглядаючи вручене.

– Мені так буде спокійніше. Будь ласка.

– Добре, – Берлі поклав гроші в кишеню, і я насилу стримала полегшене зітхання. – Ви надовго?

– Не знаю. Ти ж хотів з'їздити в Тіссен. А я... поки що залишуся з Шепре.

Брат кивнув – не те щоб схвально, але розуміюче.

Усміхнувшись, я обійняла його. Погляд ковзнув по вікну. Напевно, воно також виходить у парк. А там зараз друїди... збожеволіти!

Я відпустила брата, збираючись розвертатися та повертатися до себе. Коли в голову раптом вистрілила думка.

– Єво! – вигукнула я. – А де твоя сестра? Лара-Галь?

Дівчина здивовано глянула на мене. Після рушила до нас.

– Що трапилося? – здивовано перепитав Берлі.

– Друїди! Там, у саду, зараз друїди! Навряд чи вони часто залітають сюди.

– Ніколи не залітали, – підтвердила Єва-Лотта.

– Вони рятують дітей, що гинуть! Якщо хтось і здатний вилікувати Еді, то це вони. Такий шанс... адже він може більше не з’явитися!

Єва зрозуміла мене ще на середині речення. Очі засяяли, обличчя зарум'янилося.

– Я пошукаю її! – вигукнула вона, кидаючись в анфіладу залів-коридорів, що збігала удалину.

– А я спробую знайти їх! – крикнула я їй услід.

І, розкривши магію, кинулася вниз, у сад. Берлі не відставав, навіть допомагав мені згадати правильний напрямок.

– Гадаєш... допоможуть? – запитав на ходу.

– Ліосеї – не казки! Вони існують, – впевнено озвалася я. – Отже... можливості зцілити є.

Ми майже пробігли поверхом слуг, повз здивовані погляди. Я думала лише про те, як знайти друїдів. Жалкувала, що Нея немає з нами! Він би підказав. Боялася, раптом не захочуть відгукнутися?