34

– Як це? – пробурмотіла я. – Ти казав, що ваш храм не пов'язаний з Ліосом?

– Магічно – не пов'язаний, – у шепоті у відповідь дракона звучало щире здивування. – Хоча в Ліос можна потрапити звідусіль. Але друїди ніколи не приходили... ось так.

– Що це може означати? – я не зводила погляду зі світлового стовпа.

У ньому продовжували проявлятися постаті, їх було три... ні, чотири! В останній момент у кільце світла звідкись ззовні ковзнула змія! Королівська кобра з палаючим червоним каптуром і яскравими смарагдовими очима!

Світло потухло, стало більш м'яким, не таким сліпучим. Хоча краї приміщення – чи справді приміщення? – губилися в напівтемряві.

– Обережно! – змахнув рукою Ерлінг, виявивши, що друїди намагаються вийти до нас.

Але ті не відреагували. Кобра підповзла до них, ніби навіть ластячись. Обвилася кільцями навколо центральної постаті.

«Вона хоче назад у Ліос», – згадалися раптом слова Єви. Може, змія прагнула туди, де відчула силу?

– Ми тут, Тш-ша-сс, – промовив друїд, погладивши її і, схоже, звертаючись по імені.

М'який голос зовсім не давав можливості визначити, чи чоловік каже, чи жінка.

Їхню мову я в дитинстві вчила – маги завжди вважали друїдів своїми якщо не друзями, то союзниками. Саме з Ліоса виходить вся магія світу, саме звідти закликають фамільярів.

Тому їхній перехід на бік драконів і виявився для нас таким болючим.

І пізніше, з Неєм, я теж її повторювала, тому могла розібрати якщо не кожне слово, то хоча б загальне значення фраз.

– Що відбувається? – твердо спитав Шепре, легко переходячи на мову друїдів.

– Маги, – знову обізвався середній.

Я з цікавістю розглядала їх. Контакти з друїдами завжди були для людей рідкістю, а після війни поготів. Мені ніколи не доводилося бачити їх на власні очі.

Фігури, немов зіткані зі світла та тіней, через які, здавалося, можна бачити наскрізь.

Низькі каптури приховували обличчя, але мене не залишало стійке відчуття, що у того, довкола якого обвилася змія, під каптуром стирчать котячі вуха.

Він глянув на мене, блиснувши з тіні яскравими котячими очима.

Думки про зовнішність друїдів розходилися. Хтось стверджував, що вони схожі на людей. Хтось – що набувають вигляду тварин. Можливо, просто можуть його міняти.

Шепре стиснув мою руку, трохи ступив уперед, ніби збираючись закрити від гніву прибульців.

– Що зробили маги? – твердо перепитав.

Усередині його ворухнувся дракон. Це не був оборот, і все ж я відчула, як звір набирає внутрішню силу, магію, ніби показує, що готовий захищати свою територію.

– Хочемо розібратися, – відповів той самий, і в його голосі мені почулася усмішка.

Він ще раз провів по шкірі змії, і та раптом спалахнула, розчинилася, як колись у моїй спальні під напором Шепре!

Мимоволі я потяглася до неї магією, щоб хоч щось зрозуміти. Але зупинила свою силу в страху. Хтозна, як відреагують ці дивні створіння. Які, схоже, мають до магів не найкращі почуття.

Хоча, зізнатися, промацати їх магією хотілося майже нестерпно! Навіть більше, ніж зрозуміти, куди поділася змія.

Адже колись у давнину ми були близькі! Кажуть, друїди навіть брали участь у магічних ритуалах! Не знаю, чи це правда.

Усі троє вже вийшли зі світлового стовпа і повільно рушили до виходу. Шепре, не відпускаючи мою руку, подався туди ж.

Він не розпитував про наміри несподіваних гостей і водночас не планував відпускати їх без нагляду на своїй території.

Я озирнулася в пошуках змії, але не побачила навіть відлуння її магії. Наче друїд чи то розвіяв її в повітрі, чи увібрав у себе.

Якщо припустити, що це всього лише образ, один із трьох... Ні, я все одно не розуміла, що відбувається.

Парк, що оточує храм, пронизувало сонячне проміння. Світло сочилося крізь листя, багаторічні дерева шуміли під поривами легкого вітерця.

Але навіть зараз на обличчях друїдів лежали тіні, а крізь їхні постаті, здається, все-таки ледь проглядалося навколишнє. Якщо гарненько придивитись.

Вони розійшлися на дорозі, і раптом розкинули руки під темними плащами. Не знаю, що там діялося, але друїди один за одним почали злітати! Махаючи полами своїх плащів, наче крилами.

Ерлінг одразу перевернувся, підхопив мене на спину. І рушив за друїдами, тримаючись трохи позаду і водночас не випускаючи їх із поля зору.

Тканина полоскала на вітрі, тільки каптури так само, не злітали, прикривали голови та обличчя. Друїди швидко, впевнено летіли у бік палацу.

Та й палац наближався швидше, ніж раніше. Через кілька хвилин ми слідом за гостями-проводжатими опускалися на ту саму вежу, куди всього пару днів тому привіз мене Ерлінг.

Як завжди, він обернувся, підхопив мене на руки. Майнула думка, що, мабуть, це не обов'язково. Що він може магією повертати мене на землю – так само, як піднімає з землі, щоб посадити на спину.

Але йому подобалася ця маленька вільність. Подобалось тримати мене на руках. Та й мені, якщо чесно, також. Було в цих дотиках щось тепле, зближувальне.

Шепре поставив мене на підлогу, і я мимоволі взялася за його долоню, чекаючи, що знову запрацює підйомник. Хотіла щось сказати – та не встигла. Друїди раптом зникли, розчинилися. Лише в просторі залишилися три сліди, скоріше, напрямок руху, який ледве вгадувався магією.

Шепре з досадою стиснув зуби, темні очі гнівно блиснули.

– Палац... зовсім від них не захищений? – не знаю, чи більше здивувалася, чи злякалася я.

– Захист є, – озвався Шепре. – Але ми не можемо псувати стосунки з друїдами. Бо нас спіткає доля магів, – усміхнувся. – У руках друїдів зосереджена вся магія світу. Відвойовувати у них ще й нашу, драконячу – зовсім не те, що нам зараз потрібно.

– То що тепер, віддати їм палац? І навіть не спробувати зупинити?

– Навряд чи розумно перешкоджати, – знизав плечима Ерлінг. – Я не відчуваю від них погрози. Мабуть, щось їм тут дуже потрібне.