32

– Єво-Лотто? – здивувалася.

– Змія, – пробурмотіла та. – Вона сказала мені прийти сюди. Можна?

Я на кілька хвилин зам'ялася, не знаючи, як бути. Не впустити? Але як вона це сприйме? Шепре казав, вона рідко виходить. Може, їй було складно наважитись. І раптом стане гірше, як не вислухаю?

– Змія сказала? – трохи відступила я, все-таки впускаючи.

Хоча... там Берлі. Чи впізнає Єва його? Як відреагує?

Намагаючись зрозуміти, в якому вона стані, акуратно промацала її своєю магією. Начебто погляд нормальний, каже складно. Проте розмови зі змією...

– І... навіщо вона тебе сюди направила? – обережно поцікавилася я.

– Не знаю, – знизала плечима наречена Ерлінга. – Ось прийшла з'ясувати...

Єва-Лотта посміхнулася – відкрито, трохи сором'язливо. Адже Шепре хотів підтримати її, подумалося чомусь. Зробити дружиною – та не чиєюсь, а Глави Сейму. Показати всім, і їй у першу чергу, що вона не брудна, нікому непотрібна – а навпаки, може стати тією, на кого орієнтується найвище суспільство драконів.

Розуміння його спонукань приносило своєрідне полегшення.

Єва кілька хвилин дивилася в мої очі – не відводячи своїх, не моргаючи.

– Я зараз. Почекай хвилиночку, – пробурмотіла я.

Гаразд, не Шепре, то хоч охоронця покличу! «Може, знову закричати, і Ерлінг сам з'явиться?» – усміхнулася про себе.

Єва кивнула, але замість того, щоб почекати, повернулась і повільно, озираючись, рушила до кімнати.

Хирр! Я подумки торкнулася пальцями своїх губ, як робила мама, коли я намагалася вживати слівця, якими лаялися в народі. І все ж тривога здійнялася всередині, не дозволила мені залишити дівчину та піти.

Там Берлі! Який тримає скам'янілу змію! Ту саму, що «покликала» її сюди! Хто знає, як це подіє на хиткі психіку Єви?!

Вона зробила драконячий крок, перемістившись відразу на кілька метрів, і я кинулася за нею.

– Єво-Лотто! – торкнулася рукою її плеча, наздогнавши.

Але було вже запізно. Вона опинилася там, звідки було видно кімнату. І Берлі зі змією.

І, мабуть, навіть не почула мене. Застигла зачаровано і розглядала картину, що відкрилася.

Берлі, хоч і стояв спиною до нас, ледь вловимо напружився. Повернув голову так, що стала видна частина профілю, прямий ніс, який дістався йому від батька. Він не дивився на нас, але наче відчув щось. Завмер кам'яною скульптурою.

Не розуміючи, як правильніше вчинити, я стиснула руки.

– Ти реальний? Чи знову снишся мені? – пробурмотіла Єва-Лотта.

Я прямо відчула, як брат весь внутрішньо звівся пружиною. І повільно, наче боячись того, що може побачити, повернувся.

Не знаю, скільки тривав би їх шалено довгий погляд. Невербальне спілкування, яке я ніяк не могла правильно витлумачити. Якби не рух, що я вловила краєм погляду.

– Змія! – крикнула, змахнувши рукою.

Берлі різко розвернувся назад, намагаючись повернути концентрацію. Мабуть, на нього надто сильне враження справила поява Єви. А ось її реакції я так і не зрозуміла.

І розбиратися не було коли. Машинально хлюпнула хвилею води у змію, відкидаючи до стіни. Відразу ж підібрала свою магію, щоб вода нічого не зіпсувала – цей рефлекс зміцнився ще під час наших з Неєм тренувань у Моравені.

Змія кинулася на Берлі, йому довелося повертатися, відхилятися.

Єва теж підняла руки – з подивом я відчула потік повітряної сили, що виходила з її долоней. Чомусь була впевнена, що з магією у неї теж погано, якщо з драконицею зв'язок перервався.

Берлі вирівнявся, ловлячи змію в магічне захоплення.

Ззаду почувся легкий шурхіт дверей, і я обернулася.

Шепре!

Дракон завмер на мить, ніби намагаючись усвідомити те, що бачить. Потім метнувся вперед, розмитим рухом прямо до кобри.

Яку вже знову утримував Берлі, обернувши на камінь.

– Але як... – рикнув Ерлінг. – Ми ж ізолювали змію!

– Ізолювали? – перепитала я, зовсім гублячись у тому, що відбувається.

– Так, – кивнув Шепре. – Знайшли, зловили, сховали.

Наблизившись, я уважно вдивилась у змію. Вона так і стояла застиглою кам'яною статуєю. Вже зовсім в іншій позі, сильні кільця клубочилися, дибилися, очі сяяли.

Простягнувши трохи магії, я обмацала її. Це була та сама змія, що і минулого разу, і в той же час інша. Зовні – схожа, але магія фіксувала щось незрозуміле. Ніби не існуюче. Інакше.

– Думала, що це фамільяр Рассанди, – пробурмотіла я, – але... таке відчуття, ніби вона не та. Не та, що приповзла до мене тоді.

– Фамильяр вашої сестри – змія? – уточнив Шепре.

– Не знаю, ніколи його не бачила, – знизала я плечима. – Але схиляюся до думки, що так. І у М'вари теж змія на палиці. І... Рассанда питала, як звуть твою наречену. А одразу після цього М'Вара захворіла...

– Чим захворіла? – уточнив Ерлінг, уважно дивлячись на мене.

Єва теж прислухалася, ні-ні, та й поглядаючи на Берлі. Той же усі сили зосередив на кобрі, тримав її, доки ми намагалися розібратися.

– Не знаю. Я відмовилася її лікувати. А наступного дня ти отримав звістку, що...

Зам'явшись, я кинула погляд на Єву. Наскільки доречно казати при ній про її ж хворобу?

Шепре зрозумів, кивнув.

– Але як вона могла надіслати сюди фамільяра? – пробурмотіла я з подивом.

– Згорток, який вона передала, так і не знайшли.

– Невже ви не помітили б... зайвого «пасажира»?

– Помітили б, – визнав Шепре. – Живих створінь у ньому точно не було.

– Не хочу вас квапити, – з натугою промовив Берлі, – але я її довго не втримаю. І... не думаю, що це фамільяр. Швидше, магічний образ фамільяра. Зліпок.

– І їх може бути декілька? – уточнила я.

– Це дуже високий рівень магії, – серйозно відгукнувся Шепре.

– Не знаю, який в неї рівень. Мене вона не навчала жодному.

– А мені обіцяла, що знайде тобі вчителя, – похмуро промовив Берлі. – Коли я приїжджав востаннє.