29

Якийсь час йшов мовчки, потім промовив похмуро:

– Вибач. Я не думав, що вона все це викладе, вона зазвичай... не так балакуча. Іноді годинами слова не добитися. Хотів сам тобі розповісти, але спочатку... щоб ти побачила на власні очі, зрозуміла, чому вона. Не думала, ніби я тебе забув та зрадив.

– Що з нею сталося? – тихо запитала я, поки ми йшли назад до сходів і нагору.

– Маги. Захопили заміський палац, в якому вона ховалася з матір'ю та старшою сестрою, на острові неподалік Саруатля.

– Той? – пробурмотіла я, згадуючи наш політ.

Ерлінг кивнув:

– Їхній батько прорахувався, хоча мій попереджав: нехай усі будуть тут, в Аріві, разом. Але ні, він гадав, ніби зможе сховати їх там, далеко від столиці, що саме сюди підуть основні сили магів і тут небезпека для дочок та онука більша.

Шепре на мить замовк, і я вчепилася в його пальці, боячись того, що можу почути.

– Тоді справді точилися бої за Арів. Тяжкі, в нас не було часу перепочити. Але магів надто багато. Вони пішли на Саруатль. На всі міста, в яких є хай малі, але магічні джерела. Хоча головною метою залишалося наше джерело в Аріві, зрозуміло.

Шепре пройшов повз мої двері, не зупинившись. А я була така вражена всім почутим, що отямилася вже в його кімнатах.

– Поснідаємо, Амберлі? – промовив він, не так запитуючи, як запрошуючи.

На столі на терасі вже диміли кілька страв, стояли два комплекти столових приладів, хоча слуг видно не було.

Шепре наблизився до поруччя, окинув поглядом далеке місто. Я підійшла, бажаючи спершу дослухати. Бачила, як нелегко дається Ерлінгу ця розмова. Як не хочеться її продовжувати.

І все ж дракон вважав за необхідне покінчити з цим зараз. Мабуть, і я теж.

– А потім Саруатль оточили та захопили. Війна тоді йшла по всій нашій території, ми не змогли прийти на допомогу. Спочатку маги не знали, хто знаходиться у тому замку, і ми намагалися не привертати їхньої уваги. Готували способи забрати дівчат додому. Але Еді поранили... і так сталося, що вдалося потай вивезти Лару з малюком, а Єва з мамою залишилися. Ми збирали ще один загін. Але, на жаль, нічого не вийшло. Магів було надто багато, їх машини контролювали небо. Із загону... ніхто не вижив.

Шепре вчепився пальцями в перила, стискаючи зуби і дивлячись у далечінь, на Арів. Я обережно торкнулася його руки, і він повернувся до мене. У чорних очах знову мерехтіло тривожне, загадкове зелене полум'я.

– Ви хоч якісь звістки від них отримували? – тихо запитала я, згадуючи, як чекала на рідкісні листи брата, як не знаходила собі місця, коли від нього довго нічого не приходило.

– Спочатку, – озвався Шепре. – Магів більше цікавила річка Дельва. Єва з мамою переодяглися в служниць, всіляко приховували, хто вони. Просто прислуга, яка доглядає будинок без господарів. Загарбникам замок не був цікавим: далеко від центру Саруатля, мало простору для зльоту їхніх машин, відсутність мостів. Це нам не проблема перелетіти, а для них – незручність. До того ж, поки точилися бої, його суттєво так зруйнували.

– Я бачила, – погодилася я, згадуючи відбудову.

– Декілька місяців їм вдавалося ховатися. На той час ми вже домовилися з друїдами. Почали відвойовувати міста, наближалися до Саруотля. А потім, – Шепре кинув погляд на мене, – маги довідалися, хто у них під боком. Якась брудна тварюка за кілька срібних монет видала.

– З драконів? – мені відчайдушно хотілося знати, що не лише маги винні у всьому цьому кошмарі.

Шепре посміхнувся похмуро:

– Серед нас теж покидьки зустрічаються. На жаль. Неповноцінні, позбавлені драконячого благородства мразі.

Його очі так палали – я навіть питати не стала, що зробили зі зрадником.

– Авжеж, маги вирішили захопити родичів лея Ерлінга. Завжди так чинили, це їхні брудні методи. Батько Єви загинув, намагаючись врятувати дружину та дочку. Ненавидячи себе через те, що відправив їх туди. Знаєш, навіть я, вже зіштовхуючись з їхньою підступністю та безжалісністю, не міг повірити, що вони почнуть мстити жінкам та дітям. У крайньому випадку вимагатимуть викуп. Це ж логічно! Хоча... після того, що трапилося зі мною та Даяном...

– Мстити? – прошепотіла я, все ще не в змозі усвідомити. Вже розуміючи, але не бажаючи прийняти.

– Загін солдатів, – сухо озвався Шепре. – Мати обернулася драконом, щоб захистити доньку... і її вбили у Єви на очах. Сама вона навпаки, від страху не змогла обернутися. Чоловіки... не шкодували її. Знайшли, на кому зігнати злість та ненависть, хтиві виродки. Потім вона довго, дуже довго приходила до тями.

Боги... це скільки їй було?! Їй і зараз не більше, ніж мені. А то й менше! І якщо Саруатль звільнили три роки тому...

Я затулила обличчя руками.

Єва, Лара з Еді... Якщо це все правда, скільки ж горя у родини мого Рама від магів... Не менше, ніж у нас – від драконів. А може, й більше. Ще його брат... його власна мати... що з нею стало?

І він все одно любить мене. Так само, як я любила його весь цей час.

Ось що Ерлінг хотів розповісти мені одразу! Ще там, у Саруатлі! Але не став. Пошкодував, вирішив, що занадто для одного разу.

«Водні пасма» налилися магією, потеплішали – я тільки зараз помітила, що вони почали сочитися, крапати на плечі та сукню. Все ту ж нову, яку мені тепер зовсім не хотілося знімати.

– Вам вдалося її врятувати, – тихо промовила я.

Звичайно, вдалося, але мені просто шалено хотілося почути, що одразу ж. Врятувати, покарати всіх нелюдів, зцілити бідну дівчину!

– Так, – Рам глянув на мене. – І захопити загін, який, розуміючи, що ми вже на підході, попхався у замок за племінницею лея Ерлінга.

Я дуже хотіла полегшено посміхнутися, але на обличчі Рама не було посмішки.

– Загін під керуванням Берлі Тіссена, – добив мене він.

– Ні, ні! – відсахнувшись, я замотала головою. – Берлі... не міг!

Шепре дивився на мене з дещицею співчуття, але в його очах я бачила, відчувала застарілий палаючий гнів.