28

Залишусь... Як же мені хотілося бути з ним! Але не впевнена, що була готова залишитися. До того ж...

– В якості кого? – промовила я, сідаючи на ліжку.

Весь сон як рукою зняло!

– В якості моєї єдиної, – озвався Шепре, не зводячи з мене погляду. Продовжуючи пропускати між пальцями волосся, і коли він торкався «водних пасм», мені здавалося, магія тягнеться до нього, хоче злитися! Ще хоч раз відчути тепло потужного звіра.

– Адже в тебе є наречена, чи не так? – прошепотіла я. – Та й репутація, знаєш...

Раптом згадались усі ці жахливі чутки. Хотілося б вірити, що лише чутки! Я ж бачила, Рам не такий... або дуже хотіла бачити.

– Що не так із моєю репутацією? – нахмурився Ерлінг.

– А те, що ти всіх чаклунок з обдарованих сімей брав у якості трофеїв та викидав за непотрібністю!

Випаливши, я кілька разів вдихнула та видихнула, змушуючи себе заспокоїтися. Пульс гуркотів у скронях, і найбільше на світі хотілося знову сховатися на сильних грудях. І щоб все решта залишилося позаду, зовні, десь – тільки не в нашому житті.

З неохотою вибралася з ліжка, накинула халатик – тому що лежати поряд із Рамом, слухати такий рідний стукіт серця і одночасно всі ці важкі слова, було надто скрутно. Нестерпно.

– Колись таку репутацію роздмухали саме маги. Залякували своїх же. Але вона була мені на руку.

– Нащо така репутація може бути на руку? – з подивом нахмурилася я.

– Тому що багато чаклунок, вибач, поводилися, приблизно як твоя сестра, вішалися на шию всім драконам. Навіщо мені це? Деякий час доводилося брати участь у визвольних боях особисто. Така чутка дуже непогано допомагала. Вони бачили в мені чудовисько... і це затьмарювало навіть те, що я є спадкоємцем свого батька.

– А до мене вночі увірвався... намагався вимагати... чогось... Просто підтримуючи репутацію?!

– Тоді вночі я усвідомив, що ти жива. Просто хотів подивитись на тебе. Впевнитись. А ще зрозуміти, чи ти дійсні так люто ненавидиш... нас. Мене.

– Коли ти зрозумів, хто я?

– Першого ж вечора, – озвався Ерлінг, кинувши на мене швидкий погляд.

– Чому ти мені одразу не сказав?

Він відкинувся на спинку, знову розглядаючи мене з таким виразом обличчя, що тілом побігли гарячі хвилі.

– Ти надто ненавиділа драконів, – озвався нарешті. – Мені було страшно усвідомити це. Побачити стільки огиди у твоїх очах. Я гадки не мав, чи пам'ятаєш ти мене, або ненавидиш так само, як і всіх інших.

– Як і дракони нас... – пробурмотіла я.

Шепре не відводив очей, у глибині яких знову засвітилися зелені вогники.

– Але, знаєш, – тихо додав він, – якби твій фамільяр тоді не встав між нами, я б, мабуть, не стримався. Показав тобі кулон. Це вже потім, політавши трохи, провітривши голову та заспокоївшись, вирішив спочатку поспостерігати. Перевірити, чи це дійсно ти. Чи має сенс... згадувати минуле. Проте мій дракон не сумнівався, хто перед ним.

Шепре підвівся. Наблизився, взяв мою руку. Підніс до губ.

– Твій дракон не знав мене донедавна, – пробурмотіла я. – Як я можу бути його обраною?

– Я покохав тебе раніше, ніж обзавівся драконом. Йому нічого не залишалося, як прийняти тебе від самого початку. Не минало дня, щоб я не думав про тебе. І він... адже він не помилився. Відразу ж тебе визнав.

Шепре трохи нахилився, ніби хотів мене поцілувати. Сіпнувшись, я відсторонилася і поспішила вислизнути у ванну.

Дракон ледь чутно зітхнув, але тримати мене не став.

Там, вмившись і переодягнувшись, я якийсь час стояла, збиралася з думками. Утихомирювала «водні пасма», з яких так і норовила вилитися магія.

Серце стукало від того, що я почула, і тим складніше було згадати всі ті питання, які мучили мене наодинці з собою.

Покохав... єдиною...

Як же мені хотілося в це вірити! Слухати знову та знову!

Рішуче штовхнувши широкі двері, я вийшла.

Кіон-Шепре чекав у кріслі. Хоча, схоже, він теж встиг збігати переодягнутися. Принаймні, зараз на ньому були не домашні тонкі штани, а сорочка і брюки більш прогулянкового вигляду. Темно-сині, з тонкими нитками золотистих візерунків, що проявлялися зблизька.

– Ти стільки всього зараз сказав, – промовила я, опустившись на краєчок дивана. – Але я так і не почула нічого про твою наречену. І... за що я мушу тебе пробачити.

– Я думав, що втратив тебе, Амберлі, – відповів він тихо. – Ти не уявляєш, що зі мною було. І не потрібно.

– Це не завадило тобі завести нову наречену. А як же ваші храми? Дракон її теж визнає? Ти їй теж... казав усі ці...

Або чому, драконів хвіст, чому ти досі нічого не змінив? Не розірвав заручини, якщо я справді кохана!

Я мовчала, не в змозі висловити вголос. Завзято бажаючи, щоб це зробив він сам!

– Я б ніколи не... – почав Шепре.

Раптом підвівся, простяг мені руку:

– Ідемо. Я покажу тобі.

Він рішуче повів мене за собою. Нічого не розуміючи, я попрямувала разом з ним у хол – але не до підйомнику, а до сходів.

Ми спустилися на той поверх, на який не стали заходити з Берлі. Тільки Шепре відвів мене далі від найближчих кімнат, в окремі облаштовані апартаменти.

Він веде мене до своєї нареченої?

Якоїсь миті я запанікувала. Не впевнена, що готова була бачитися з нею. Дивитись у її очі після того, як цілувалася з її нареченим... Взагалі-то, моїм нареченим! Це я чекала на нього довгих дев'ять років!

І все ж таки мені хотілося б, щоб Шепре вирішив питання без мене. Ну навіщо мені справді знати, з ким він побажав пов'язати своє життя, думаючи, що я померла?

А якби він не ставився серйозно до своєї дитячої клятви, то навіщо все це взагалі? Міг би просто не казати мені, хто він.

Біля дверей – таких само великих та широких, як і в усьому палаці, – Ерлінг зупинився. Підняв руку, ледь стукнув. Звук був тихий, але я відчула магічну хвилю, яка кругами пройшла по дверях і попрямувала всередину приміщення за ними.