27

Здригнувшись, я завмерла. У серце ніби встромилася крижана голка – я й гадки не мала, що можу так сприйняти слова дракониці!

– Єва-Лотта? – запитала швидше, ніж задумалася, чи варто це робити.

«Водні пасма» потеплішали, набралися магією, готовою вилитись на мої плечі та сукню. Жінка зміряла мене оцінюючим поглядом.

– Ні, – хмикнула, наче знала більше за мене. – Її старша сестра. А мій чоловік, батько моєї дитини, був воїном. І він загинув, охороняючи Саруатль. Захищаючи нас. І я точно знаю, що він не знаходився в парку Ент, коли маги накрили нас вогняними кулями. Ідемо, Еді, – різко розвернувшись, вона поспішила за дракончиком, що повз уперед.

Кілька миттєвостей я дивилася, як вони мелькотять за деревами, віддалюючись.

– Ходім, Амбер, – тихо торкнув мене за руку Берлі, вириваючи з роздумів.

Я обернулася до нього. Пробіглася поглядом по парку, але охоронця вже не було видно. Ось що означає професіонал.

Щоправда, гуляти перехотілося. На душі шкрябали злі, колючі кігті.

– Пішли, – зітхнула я, прямуючи назад до сходів.

Берлі мовчав, я все думала, думала і нарешті не витримала:

– Але ж нам стільки разів казали, що там засів загін драконів! Звали це важливою перемогою! Як же так? Може, дракони не знають, що там були їхні воїни? Може, їм теж правду не сказали, обдурили?

– Навіть якщо й так, Амбер, – озвався брат. – Гадаєш, це може виправдати те, що сталося? Можна вбивати воїнів, не зважаючи на те, що страждають діти?

– А ти? – тихо спитала я.

– Нас вчили, що ми не повинні піддаватися жалю. Що випадкові жертви неминучі і добрий солдат не має права впускати в серце жалощі. Інакше він не зможе захищати свою країну.

– І?

– Знаєш, Амбер, я багато чого надивився. Є межа. Та грань, що робить нас людьми. За яку не можна переступати... хоч би якою жирною була мета. Біда в тому, що багато хто втрачає обличчя, своє людське обличчя, свою душу. Не лише маги, дракони теж зривалися. Що б вони не думали про себе... Зрозуміло, їм визнавати це так само складно, як і нам – щодо своїх. Але драконів тримають внутрішні звірі. Драконяча вірність та благородство – це не порожні слова.

Берлі похмуро посміхнувся.

– Парадокс, так? Звірі не дають людям перестати бути людьми. А нас, Амбер, тримає лише внутрішній стрижень. Внутрішня сила духу. Не в усіх її вистачає. Розумієш? Ти не уявляєш, як змінює людей війна, що розкриває в них. І не треба уявляти. Вибач. Я не хотів би, щоби ти це дізналася. Є речі, які краще не знати. Не втрачати своєї віри і передати її дітям. Виховати в них цей стрижень. Це все, що ми можемо.

Ми піднялися назад у зимовий сад, і брат трохи призупинився. Я зовсім не пам'ятала, куди нам, але Берлі майже одразу зорієнтувався, махнув рукою:

– Туди.

– А як же батьки? – прошепотіла я, взявши його під руку. Так приємно було йти поряд – після стількох років розлуки! Відчувати взаєморозуміння. Тільки хотілося б розмовляти про щось приємне і веселе... на жаль. – Вони ж готові були вбити дитину. Готові!

– Вони вважали, що чинять вірно. Що зможуть уникнути війни.

– Уникнути? Думаєш, дракони не помстилися б за сина? Синів.

– Спочатку ніхто не збирався їх вбивати, Амбер.

Берлі втомлено потер перенісся, озирнувся. Але довкола було порожньо, зрідка з'являлися слуги, проте не наближалися, снували у своїх справах.

– Це був наказ самого короля, – продовжив брат. – Батько не міг не послухатися. Він усе спланував. Асвел Ерлінг віддав би нам землі в обмін на життя своїх дітей.

– Але ж це... неправильно! А решта людей?!

– Королю не відмовляють, Амбер.

– Це огидно, – я відвернулася.

– Огидно, – погодився Берлі, подаючи мені руку на тих самих сходах, що вели до нашіх покоїв. – Знаєш, я навіть радий, що дракони нас захопили. Що короля більше нема. І що тут я можу вільно про це говорити, – посміхнувся він.

Я промовчала. Скільки років я ненавиділа драконів через те, що вони зробили з нами! З Берлі! Було дивно чути від нього таке. І все ж у глибині душі я, напевно, виявилася з ним згодною.

Якийсь час ми йшли мовчки. Вже біля моїх дверей Берлі раптом запитав:

– Чому ти назвала її Євою-Лоттою?

– Ти не знаеш? – пробурмотіла я, жестом запрошуючи його увійти.

– Ох, шенне, шенно, – вийшла нам назустріч Сельва, вклонилася тепло. – А я чекаю, коли вам вечерю нести.

– Можна і зараз, – погодився Берлі.

– Ми нещодавно обідали, – одночасно з ним посміхнулася я.

Втім, обідали ми з Шепре, і минуло вже години дві. Вечоріло.

– Але якщо брат голодний, нехай буде вечеря.

Напевно, глибоко в моєму серці жевріло бажання повечеряти з Шепре. Як і вчора.

– То що там? – перепитав брат, коли Сельва вирушила до кухні.

Зізнатися, я вже й забула про попереднє питання, з подивом глянула на нього – але майже одразу згадала, на чому ми перервалися.

– Єва-Лотта теж кузина Ерлінга. Треба ж, чому ми не знали, що Асвел мав двох синів? А в його сестри, виходить, дві дочки? Або більше?

Берлі філософськи знизав плечима, проте не зводячи з мене уважного погляду.

– Ми з батьком захищали вас, тебе та Рассанду. Так само Ерлінги захищали своїх дітей, – озвався.

Логічно, напевне.

– А ще, – зітхнула я, – Сельва сказала, що Єва-Лотта... наречена Шепре.

– Наречена, – дуже дивним тоном озвався брат.

– А що? – здивовано перепитала я.

– Нічого, – брат хитнув головою і завмер, заглибився в себе. На якісь хвилини відкрившись, ніби знову замкнувся.

Розуміючи, що не треба на нього давити, я приховала зітхання.

Берлі три роки відсидів у камері. Навряд чи може багато знати. Напевно, чутки якісь.

Надворі темнішало, в парку розгорялися вогні, але вмикати світильники не хотілося.

Ми сиділи в тиші, зрідка згадуючи щось із дитинства, а потім знову замовкали. Дивились у вікно, на шумливі дерева.