26

– Обов'язково розповім. Але спочатку дай відповідь. Чи змогла б?

– Так не піде, – хитнула я головою. – Помилки бувають різними. Одна річ, якщо ти... – я на мить зам'ялася, потім рішуче видала: – завів наречену, думаючи, що я померла. Або просто не поставився серйозно до своєї дитячої обіцянки. І зовсім інша... якщо, наприклад, мучив дітей магів на помсту за те, що зробили з тобою та братом.

– Дракони не мучать ні чиїх дітей, – Ерлінг стиснув зуби. – На відміну від магів, – додав, не втримавшись.

У грудях спалахнув протест, так хотілося заперечити, стати на захист своїх рідних та близьких! Але Кіон-Шепре був із тих, хто мав право це сказати.

– І я не беру своїх слів назад, – він підвівся. – Вибач, мені справді необхідно відлучитися. У відсутності Фірана і прикрити нема кому, потрібно вирішити кілька питань.

– Ти так нічого і не дізнався про брата? – встала я слідом.

– На жаль, – хитнув дракон головою. – Не сумуй. Я постараюся недовго. Ти можеш прогулятися палацом чи садом, де схочеш.

Він потягся до мене, ніби бажаючи поцілувати наостанок, але чомусь змінив рух, так і не наблизившись. І все в тих самих домашніх штанах рушив до виходу.

Якийсь час я дивилася на оголену сильну спину, відчуваючи дивне тягнуче небажання відпускати його.

Мабуть, треба було відповісти якось інакше. Так хотілося дізнатись, що він збирався розказати! І водночас було страшно. Здалося раптом, що він готується повідомити мені щось серйозне. Тяжке. Те, що кине тінь на нашу чудову ніч.

Великі двері зачинилися.

Зітхнувши, я хитнула головою. Що ж, і справді погуляю. Цікаво.

Спершу залишалася у своїх кімнатах, чекала, що з'явиться Сельва забрати тарілки. І заразом покаже мені все. Потім передумала, постукала у двері до брата.

Він відчинив майже одразу. Зміряв мене стривоженим поглядом.

– Амберлі! Як ти? Де була?

– Спала, – посміхнулася я, роздивляючись його.

Чомусь подумалося, що і його Шепре забезпечив в одягом. У полон його, напевно, взяли в мундирі нашої армії. У камері він був у якійсь сірій грубій робі.

А зараз одягнений цілком пристойно, майже як сам Ерлінг. Вже точно навряд чи зміг би придбати собі обновки.

В очах брата проявилося полегшення.

– Ти поїв? – запитала я, і, дочекавшись кивка, запропонувала: – Пройдешся зі мною?

– Ти впевнена? – погляд Берлі знову спохмурнів.

– Ерлінг сказав, я можу подивитися, що захочу. Отже, попередив своїх л... драконів.

– Ну, давай спробуємо, – знизав плечима Берлі, виходячи до мене.

Ми пройшли крило Кіона-Шепре, так само порожнє. Тут не спостерігалося великої кількості слуг, охорона якщо й існувала, то залишалася непомітною. І взагалі було напрочуд затишно та спокійно.

Як користуватися підйомником, ні я, ні брат не знали, тому вирушили шукати сходи.

Вони виявилися такими ж величезними, як і коридори, і двері у всьому палаці. Напевно, теж для того, щоб дракон за необхідності промчав, не обертаючись. Але при цьому все виглядало не стільки важким, скільки витонченим. Не знаю, як архітекторам удалося досягти такого ефекту. Чи то майстерними тонкими візерунками, чи то нішами зі скульптурами і великими внутрішніми садами, повитими зеленню.

Після нашої з Шепре розмови думки раз у раз звертали до його нареченої. Чому він так оминає розмови про неї? Сьогодні ввечері неодмінно спитаю прямо.

Цікаво б на неї подивитись... але я гадки не мала, як вона виглядає. Може, варто було дочекатися Сельву і попросити познайомити? Але ні, я не збиралася робити нічого за спиною у Рама.

Ми спустилися на поверх, однак все було так схоже на чиїсь покої, що скоріше рушили ще нижче.

Тут панувало пожвавлення, відчувалася близькість кухні, і, мабуть, кімнат слуг.

Не те щоб вони дивилися на нас із ненавистю... Навряд чи Ерлінг спустив би таке ставлення до своєї гості. Але відчуження відчувалося, прозирало в швидких поглядах, приглушених голосах і бажанні проскочити повз скоріше.

– Пошукаємо вихід у сад, – тихо промовила я, починаючи сумніватися, чи такою гарною була ідея прогулятися. Ще й без Ерлінга.

Берлі мовчки кивнув. Розмова не клеїлася: надто багато довкола було тих, хто міг випадково підслухати. А говорити з братом про нісенітниці на кшталт погоди не хотілося.

Поплутавши широкими залами, ми взагалі перестали розуміти, де знаходимося. Принаймні, я.

В одному із зимових садів наблизилася до виходу на балкон і виявила, що там, зовні, зовсім інший парк! Не той, який видно з моїх вікон.

Зате з балкона вели невеликі ажурні сходи – дивовижні та маленькі серед гігантських об'ємів!

– Йдемо? – я взяла Берлі за руку і потягла туди.

Брат слухняно рушив за мною, не висловлюючи власних побажань.

Не встигли ми спуститися і заглибитись під покров дерев, як попереду пролунав якийсь шерех.

Я напружилася, чомусь знову очікуючи побачити змію. Навіть магію приготувала!

– Стривай, – шепнув Берлі, притримавши мою руку.

Наступної миті на доріжку, посипану сухим листям та квітами, виповзло невеличке драконятко.

Без крила!

Я охнула, малюк злякано застиг.

Раптом між нами казна-звідки, зі швидкістю, властивою драконам, виникла жінка. Довге темне волосся ще коливалося від переміщення, на щоках горів легкий рум'янець, зелені очі сердито виблискували.

– Не чіпай його! – крикнула вона, і я скоріше відчула, ніж побачила, як усередині незнайомки збирається вогонь.

– Ні, я не чіпала! – я скоріше сховала магію, лаючи себе за порив. Ну, не пояснювати ж, що очікувала побачити змію!

Брат, який теж напружився, прибирати свою силу не поспішав. Земля, звичайно, не вогонь, і з вогняними кулями в нього не дуже добре. А ось розкрити ґрунт під ногами дракониці цілком міг.

– Це від несподіванки, – додала я, трохи стиснувши руку Берлі, щоб він теж прибрав силу.

Брат неохоче послабив магію, але не розслаблявся. Дивився так само насторожено.