25

– Але... – я навіть розгубилася, не уявляючи, що й заперечити.

– Не бійся. Лягай. Вона тебе не потурбує.

Я кинула погляд у бік сусідньої кімнати з цілком зручним диваном – Берлі, принаймні, чудово на ньому заснув. Але так і не змогла нічого сказати. Просто шалено хотілося знову відчути дотик Рама.

І я забралась у ліжко, затишно приткнувшись драконові під бік.

– Чому Рам? – пробурмотіла. – Чому ти назвався Рамом?

Шепре якийсь час мовчав. Обійнявши мене і притискаючи до себе. Від нього пахнуло чимось приємним, близьким, рідним. І я сама не помітила, як повіки поважчали, як очі почали заплющуватися.

– Так я вирішив назвати свого дракона, – озвався нарешті тихо. – І назвав.

Дракон... Отже, цього величного, благородного звіра звуть Рам? Здається, вже за це я люблю його. І за те тепло, яке незмінно від нього до мене виходить.

Незв’язні думки промайнули в голові, несучи ще кілька запитань. Здається, я навіть поривалася їх задати. Відчула подих Ерлінга на своїй щоці і легкий дотик губ до волосся.

Чи це мені вже снилося. Тому що снилося, схоже, все те саме. Рам. Справжній, реальний. Поруч. Образ у голові остаточно злився з Шепре Ерлінгом. Тільки й досі не вдавалося розібратися в урагані своїх емоцій.

Коли прокинулася, він так само сидів, перебираючи моє волосся. Спочатку подумалося, що він просидів так всю ніч! Хоча крізь сон я відчувала, як Шепре рухався, лягав.

Поглянула у вікно і жахнулася. Більше половини дня вже минуло, напевно, й обід давно закінчився!

– Виспалася?

– Треба було розбудити... – пробурмотіла я.

– Я нікому не дав цього зробити, – усміхнувся він, хитнувши головою.

– Кобра більше не з'являлася?

– Мої дракони цим займаються, – Шепре ледь нахмурився, але майже одразу знову посміхнувся: – Зараз їжу принесуть.

– Піду вмиюся, – озвалася я, підводячись.

Виявляється, так і заснула у халатику! Магією нашвидкуруч розправила складки, що зім’ялися, не хотілося постати перед Ерлінгом неохайною.

У ванній, приводячи себе до ладу, ніяк не могла зрозуміти, що відчуваю. Виявилося так приємно прокинутися у його обіймах! Але при думках, що і Сельва, і Берлі, і решта всіх драконів знають, де Ерлінг ночував, ставало душно й не по собі.

Нова сукня все ще висіла тут же, ніким не прибрана, і я поспішила вдягнути її.

Якраз вчасно: поки я була у ванній, виявляється, вже принесли велику тацю з їжею!

Сам Ерлінг переодягатися не поспішав, залишався в тих самих домашніх штанах. Посміхнувся, побачивши мене, і навіть провів до столу.

– Розкажи, – тихо попросила я, дивлячись, як він із задоволенням насипає мені повну тарілку, – як ти дістався тоді до дому. Це питання стільки років не давало мені спокою.

Шепре відклав ложку і кілька хвилин уважно мене роздивлявся. Потім знову посміхнувся, цього разу з відчутною гіркотою.

– Дуже непросто я діставався, Амберлі. Точніше, до Яссаня дійшов швидко, і навіть пробрався до трюму одного з кораблів. А ось уже там...

Ерлінг задумливо замовк, перед його очима явно виринали картини дев'ятирічної давності. Я слухала, затамувавши подих.

Видихнувши, він продовжив:

– А ось на кораблі почався перший оборот. Те, чого так боявся твій батько, і чому мене вирішили кинути в Тартр.

– І що далі? – з жахом прошепотіла я.

Не знаю, як проходить перший оберт у драконів, але, певно, непросто. Скоріш за все, болісно. Напевно, їм у цей час треба знаходитись вдома, під захистом рідних. У надійних стінах. А не десь там, посеред моря...

– Мені пощастило, – хмикнув він, таки накладаючи їжі і собі. – Капітан був із людей, бувалий, багато побачив за своє життя. Він не приймав нічий бік. Ні магів, ні драконів. Просто не видав мене. Довіз, куди плив, дозволив полетіти, коли наближалися до суші.

– Куди? – пробурмотіла я, передчуваючи недобре.

Якщо все так добре склалося, чому Шепре сказав, що непросто?

Ерлінг трохи хитнув головою, ніби не бажаючи повертатися до важких розмов. Без яких нам було так добре!

– Я ж казав тобі. У мене був молодший брат. Він пропав раніше за мене.

– Та чому ж вас не охороняли! – вирвалося.

– Охороняли, – похмуро відгукнувся Шепре. – Маги проникли до палацу, організували цілу операцію. Кілька місяців готували, втиралися в довіру, магію замилювали.

– І що? – шепнула я, вже шкодуючи про розпочату за їжею розмову. Апетит зник зовсім.

– Ти сказала тоді, що мене хотіли кинути до Тартра. Ось я і вирішив...

– Що його теж відправили туди? – я притиснула руки до губ і не відводила від нього погляду.

Навіть світло сонця, здавалося, потьмяніло, а наш нічний танець і поцілунки зовсім уявлялися сном.

Знову ця війна між нами... Знову те, що наробили інші! Чужі амбіції, чужі помилки! Це так несправедливо!

– Зараз я вже розумію, – криво посміхнувся Ерлінг, – що часу пройшло надто багато і навіть якби він потрапив у Тартр, не вижив би там до мого приходу. До того ж мене хотіли кинути туди через близький оборот. А йому до обороту залишалося ще два роки. Але це тепер я такий розумний, а тоді помчав на пошуки.

– І зумів вибратися, – я стиснула його руку.

Хотілося підтримати, хоч і запізно! Навіть уявити страшно було, що він переніс у такому юному віці!

– Є невеличкі села на підходах до Тартру. Там живуть ті, хто повністю позбавлені магії та здатні виносити таку його близькість. І... скриваються ті, хто хоче з якихось причин приховати свої магічні здібності. Близькість Тартра накладає відбиток і них. Там я познайомився із Фіраном. Він і допоміг мені вибратися з цього пекла. Тримав, так би мовити, зовні, щоб я не звалився.

– Як же... ти ж тільки-но обернувся? Це ж могло позбавити тебе магії!

На віях знову затремтіли сльози. Мені не вдавалося впоратися з ними, настільки близько до серця приймала розповідь Шепре. Я ж малювала собі картину, що він дістався додому і вже там, у теплі, поруч із рідними надбав дракона...