23

На мить здалося, що Ерлінг поведе мене до себе в кімнати. Але ні, він пройшов трохи далі, звернув, не виходячи зі свого крила. І через невеликий загальний хол вивів мене на простору терасу.

Складні двері, які відгороджували її від холу, були повністю розсунуті, і всередину струменіла вечірня прохолода.

Все ще дивуючись, одночасно я відчувала, як серце стискається в приємному, солодкому передчутті. На якусь мить захотілося повірити, що війни не було і нас ніщо не розділяє! Просто насолодитись здійсненням бажання, яке я так довго зберігала в собі.

Майже не пригальмувавши, Шепре почав обертатися. Одразу злетів, підхопивши мене на спину магією. І тут же пішов на зниження в центрі парку.

Високі дерева здавались темними на тлі вечірнього неба. А серед них сяяла вогниками витончена альтанка, випромінюючи магію.

Прислухавшись до своїх відчуттів, я зрозуміла: повітряну. І зблизька стало видно: альтанка ширяє над землею!

Видовище виявилося захоплюючим! Вогники мерехтіли між переплетень огорожі і там, усередині.

На мить я злякалася, чи не пошкодить такий величезний дракон цю витончену, майже тендітну на вигляд будівельку! Але Ерлінг чудово знав, що робить. Опускаючись, ще в повітрі змінив іпостась, перетворився, одразу ж підхопив мене на руки. І міцно став двома ногами на плоскому даху, що трохи похитнувся.

А потім, так само не спускаючи мене з рук, по крученій штуковині, яка обвивала альтанку, як з гірки з'їхав усередину.

Я мимоволі вчепилася в сильну шию, хоч дракон тримався впевнено. Видно, що звик перебувати у повітрі та довіряти йому. Ну або собі.

Усередині виявився накритий стіл. Біла скатертина, два витончені крісла. Кілька страв, два келихи, сулія з темно-бордовим напоєм і ті самі вогники всюди.

– Дня не минало, щоб я не думав про тебе, Амберлі, – тихо промовив Шепре, відсуваючи мені одне з крісел. – Коли ми відбудовували палац, постійно уявляв, куди б я запросив тебе.

– Навіть незважаючи на те, що всі твої родичі мене ненавидять? – пробурмотіла я. Чути це було приємно, але я скоріше повірила б, що він, як і я, приховував свої почуття до людинки, доньки ворога!

– Як можна ненавидіти того, кого не знаєш? – знизав плечима Шепре. – Як можна ненавидіти усіх драконів? Усіх магів? Я стільки разів намагався довести це батькові!

В його обличчі промайнула досада, а я відчула деяке збентеження. Адже я ненавиділа всіх драконів. Ґрунтуючись лише на тому, що мені говорили інші. Не знаючи нікого з них особисто і навіть не бажаючи взнати.

– Це війна винна, – додав він. – Ненависть породжує ненависть. Ми починаємо забувати, що кожен – індивідуальний. Бачимо перед собою лише ворогів. Це неправильно і потрібно міняти!

Видихнувши, він усміхнувся:

– І в будь-якому разі я щасливий, що можу привести тебе сюди. Пригощайся.

Він зняв кришку з однієї страви і почав накладати в мою тарілку. Ніздрів торкнувся м'який, трохи солодкуватий аромат, і я вкотре згадала, до чого ж давно так смачно не їла!

Шепре відкоркував сулію, налив нам.

– За зустріч, – запропонував.

– А їжу, передану Рассандою, знайшли? – згадала я, торкнувшись келихом його келиха.

– Ні, – хитнув головою Ерлінг під легкий мелодійний «дзинь». – Мабуть, хтось викинув через непотрібність.

Щось у всьому цьому мене бентежило, не давало спокою. Схоже, і Кіона-Шепре теж, тому що він додав, ковтнувши:

– Але я про всяк випадок відправив Фірана з майстром з фамільярів назад до Моравена. Нехай розберуться, що там до чого.

– Майстер з фамільярів? – здивувалася я, теж пригубивши з келиха.

– Фамільяри, – неохоче відгукнувся Ерлінг, – дають магам дуже багато сили та переваг. Зрозуміло, ми шукали способи виявляти та нейтралізовувати їх. Друїди у цьому дуже допомогли.

– Це жахливо! – вигукнула я. – Мабуть, найстрашніше, що може пережити маг. Розрив із фамільяром дуже болючий! Все-таки правду казали про вашу жорстокість!

– Не думаю, що болючіше... наприклад, відірваних крил, – сухо озвався Шепре.

Трохи помовчав, уважно розглядаючи мене. І додав м'якше:

– У будь-якому випадку, вони просто ввічливо попросять у твоєї сестри поглянути на її фамільяра. І якщо вона не має відношення до раптового погіршення стану Єви та твоїх видінь, їй нічого не загрожує.

Я повільно вдихнула та видихнула, заспокоюючись. Мабуть, він має рацію. У мене теж майнула думка, що це Рассанда. І дракони навряд чи залишать її витівку без відповіді! Краще б їй не бути ні до чого причетною.

– Але прошу... – додав Ерлінг, – давай просто повечеряємо. Просто побудемо разом. Колись я жив очікуванням цих хвилин. Потім я вчився жити з думкою, що це неможливо. І зараз хочу просто насолодитися. Відкладемо решту розмов на потім.

– А я якраз хотіла... – почала я і раптом завмерла.

Мишачий камінь, прихований мною в мішечку за ліфом, раптом стрепенувся, потеплішав, наче Ней відповів!

– Що? – насторожено спитав Ерлінг, не зводячи з мене пильного погляду темних очей.

– Нічого, – хитнула я головою, боячись, що Ерлінг щось запідозрить.

Його очі знову заблищали зсередини, із глибини зіниць зеленуватим світінням, яке чомусь навівало думки про Тартр.

Мені так хотілося провести цей вечір із ним! З моїм Рамом. Усі його емоції віддзеркалювали мої власні, я теж мріяла про це надто довго. Може, і не конкретно про цю альтанку – але про наші зустрічі!

І в той же час хотілося кинутися в затишне місце і послухати, що мені скаже Ней. Повідомити йому, що я в безпеці. Я не казала, куди полетіла, раптом він не знайде мене в Моравені і злякається?

А ще... мабуть, боялася залишитися одна. Все, що я сьогодні дізналася, почула та побачила, було надто болючим. Розмови допомагали мені відволіктися. Але залишатися віч-на-віч із цими думками, з цими новими знаннями було страшно.