21

Внизу знову понеслися зелені ліси. А я все згадувала погляди драконес.

Така взаємна ненависть... Адже вони дійсно вважають, що це ми напали. Гаразд, із батьком я бачилася востаннє маленькою, могла чогось не розуміти. Але Берлі? І решта, з ким я спілкувалася потім? Не може ж помилятися вся Магонія! А для драконів навіть назва нашої країни звучить неправильно!

Хоча, мабуть, Драконія – більш логічна та милозвучна назва. Але хтозна, як і що повернулося історично?!

Зелень землі змінилася випаленими кратерами. Купи чорного металу – схоже, знову із магічних машин.

Я заплющила очі. Важко було на це дивитися, моя водна магія стискалася при виді порожніх, неживих попелищ. Такого не має відбуватися! Не повинно залишатись на землі! Немає мети, яка може це виправдати, немає нічого, що коштувало б стільки зламаних життів та цих шрамів на нашій планеті!

Ерлінг летів не менше години, блискавкою розрізав простір. Вдалині пролітали міста та селища, які знову і знову змінювалися випаленими пустелями.

А потім трохи сповільнився, повернув.

Саруатль розкинувся на широкій повноводній річці, наповненій відчутною магічною силою. Прямо дивовижна природна жила!

Займав обидва береги та кілька островів між ними. На одному з них блиснув гарний палац, мабуть, якогось місцевого багатія чи правителя.

Чим ближче ми підлітали, тим видніше ставало, що майже в усьому місті досі триває будівництво. Хоча дивно, битви здебільшого йшли на наших землях, принаймні. останні роки. Дракони завойовували область за областю, провінцію за провінцією!

Кіон-Шепре зробив коло. Стало видно, що чудовий замок теж відновлюється, кілька зелених веж було приховано дерев'яними лісами.

Як справжній дракон, Ерлінг вибрав невеликий пагорб на одному з далеких, незабудованих острівців, з якого відкривався непоганий огляд на місто, і знизився там.

– Дивись, Амберлі, – опустив мене на землю. – Вже більше трьох років, як ми вигнали магів звідси. А досі ще не відбудували до кінця. Ти можеш уявити, що тут було три роки тому?

– Майже неможливо відрізнити руйнування від вогняних куль магів та від полум'я, що вивергається драконячою пащею, – пробурмотіла я.

– Це наше місто! – рикнув він. – Що магам тут робити, знаєш? А ось що: річка Дельва – чудове природне магічне джерело! Дуже корисне у господарстві! Так, не відрізнити, але якби маги не приперлися сюди – не було б ані тих слідів, ані інших! Ти ж не думаєш, що дракони самі від нудьги тут все попалили?

– Я лікувала стару з Яссаня! – не стрималася я. – Якій дракон обпалив обидві ноги! Він спалював усе на своєму шляху, не розбираючи, хто перед ним! Я не маю причин не вірити їй! А ти намагаєшся переконати, що дракони ні до чого!

– Я не заперечую причетності, – тихо відгукнувся Шепре. – Це війна. Дракони теж воювали. Теж могли помилитися. З котушок злетіти, в решті решт! І, звичайно, захищали свої міста, навіть розуміючи, якими руйнуваннями це загрожує. Я говорю про те, хто це все почав.

– Батьки завжди казали, що напали дракони.

– Батьки? – звузив очі Шепре, і я раптом второпала, хто переді мною.

Рам. Той, кого батько тримав у клітці! Звісно, він не повірить...

– Не було нападу! – очі Шепре знову люто блиснули. – Це маги. Спочатку викрали брата, потім мене, щоб змусити батька віддати землі драконів, а коли я втік, то поспішили напасти!

Я хотіла заперечити, навіть рота прочинила. Всім відомо, що...

Але думка вкрутилася в мозок, змушуючи замислитися. Порахувати.

Адже правда. До порту Яссаня Раму в кращому разі було йти два дні. А ще звідти добиратись до своїх земель. За найсприятливіших обставин – минуло б чотири-п'ять днів. А війна почалася наступного дня. Щойно він втік, як батьки оголосили, що Ерлінг напав. Отже, маги були готові і атакували, поки Асвел-Мігел ще не знав, що з його сином...

– А брат? – прошепотіла я.

– Загинув, – сухо озвався Шепре.

Боги, яка жорстокість!

– Хто на це здатний... – пробурмотіла я

– Хто здатний?! – рикнув Шепре. – Твій батько здатний, твоя мати, гадаєш, не знала, що я в підвалі?

«Знала», – осмислила я повною мірою.

Вона мені й сказала перша, що драконятко втік.

Мама знала! І нічого не зробила для хлопчиксьа віку своїх дітей!

Як так?!

Може, й те, в чому звинуватила її Рассанда, теж правда?

Мене знову затрусило, сльози полилися по щоках. Волосся, здається, намокло вже все – магія струменіла не тільки «водними пасмами», не утримуючись в організмі.

– Це чиста, неприкрита ненависть, Амберлі. І прагнення захопити землі, щедрі на магію. Наше магічне джерело. Ми отримували від них фаєрболи-записки. Мовляв, так вам і треба, ящери, тварюки зелені, згиньте.

Ерлінг кинув на мене погляд... і раптом обійняв, притиснув до сильних грудей. Не в змозі стримати емоції, я схлипнула, сховалася в ньому, вбираючи запах. Який дивовижний у нього запах!

Ящери, тварюки зелені. Так і в нас називали драконів. Я давно вже звикла, не замислювалася над тим, як це звучить для самих драконів.

Та й самі вони не соромилися у висловлюваннях щодо нас!

– Ненависть... Дев'ять років дракони винищували нас, – пробурмотіла фразу, яку знає кожна дитина в Магонії!

– А що робили маги в цей час, як ти гадаєш? – тихо запитав він, продовжуючи притискати мене.

– Захищалися...

– На наших землях?

– На наших!

– Потім, звісно, і на ваших. Як інакше?

Напевно, ніяк.

– А про драконят? – прошепотіла я. – Пам'ятаю, нам розповідали, що врятували трьох драконят! Кинутих драконами!

– Дракони не кидають дітей, Амберлі. Для нас діти надто велика рідкість та розкіш. Якщо тільки не трапляється якихось непереборних обставин.

– Угу, а наших дітей можна спокійно вбивати. Вони не рідкість та не розкіш.

– Ти бачила хоч одну дитину, вбиту драконами? – він дуже серйозно глянув мені в очі.