20

– Куди? – пробурмотіла я.

Шепре несподівано посміхнувся. Торкнувся пальцями моїх щік, витираючи сльози.

– До магазину. Зроблю тобі подарунок.

– Ти ж не думаєш... – я взялася за сукню. Думка здавалася очевидною, і в той же час зовсім не логічною. Чого б йому одягати мене? – Я не прийму жодного дорогого подарунка.

– Це найменше, чим я можу віддячити тобі за порятунок, – відповів він.

Розгубившись, я на кілька хвилин забарилася.

– Ідемо, – скористався паузою Шепре.

Взяв мою руку і рішуче повів до однієї з кімнат, на величезну напівкруглу терасу, що височіла над тим самим пишним садом.

– Неофіційний вихід, – хмикнув.

Я мимоволі посміхнулася. У ньому все більше прослизало від того хлопчини – або мої очі розплющилися, почали бачити те, чого не бачили раніше.

Потрібно було хоча би вмитися, але я зрозуміла це вже сидячи на теплій лускатій спині.

У душі панував повний розлад. Я не могла збагнути, що хочу почути. Але одне знала певно: хоч би що там було, я повинна знати все, що він може мені сказати.

В дитинстві мені було так легко розмовляти з ним. Та й зараз, якщо подумати, також.

І дракон. Він мовчазно огортав мене своєю магією, даруючи тепло, неминуче змушуючи згадувати політ у храм.

Сподіваюся, Шепре пояснить, що це було.

Вдалині виднілося квітуче місто. Ерлінг зробив невеликий розворот, але за стіну не вилітав. Спікірував на дах однієї з величезних будівель.

Ого! Декілька поверхів, таких же широченних, як і в замку Шепре – щоб дракони у своїй звіриній іпостасі могли пересуватися. А всередині безліч магазинів, лавок та павільйонів.

Тут було мало відвідувачів: схоже, пропускали лише тих, хто може знаходитись усередині стін. Над центром височіла вежа з критим майданчиком, звідки стежили за порядком два дракони.

Шепре спланував на край гігантського пандуса, який уходив усередину будівлі. Пройшов ще трохи на чотирьох лапах, махом подолавши відстань кілька десятків метрів. І лише там обернувся, як і минулого разу, встигнувши підхопити мене на руки.

Вдалині дві дракониці, тримаючи великі пакети в руках, з цікавістю поглядали на нас. Але Ерлінг повернув до одного з павільйонів раніше.

Все навколо сяяло, якщо не зовнішнім склом у стелі, то безліччю яскравих магічних ламп.

На нас дивилися манекени філігранної роботи. Від очей, опушених віями, до тонких пальчиків – неймовірно гарні ляльки. А на них були вдягнуті такі приголомшливі сукні, що мені захотілося одразу ж втекти звідти. Усього мого викупу, зібраного для Берлі, не вистачило б хоч на одну!

Ерлінг завбачливо стиснув мою руку, не даючи позадкувати. Щоб не дивитися розкривши рота на вбрання, я перевела погляд на продавчиню.

Та явно впізнала Голову Драконячого Сейму, шанобливо вклонилася, ховаючи цікавість за рівною посмішкою.

– Це, – вказав він на шикарну сріблясто-блакитну сукню з відкритими плечима.

– Зараз підберу розмір, – дівчина зникла десь у задніх приміщеннях павільйону.

– Як тільки побачив її, одразу зрозумів, що вона для тебе, – прошепотів Ерлінг.

– Я не можу... – пробурмотіла я.

– Звичайно, можеш. Хтозна, з ким нам доведеться зустрітися. Я не хочу, щоб ти витрачала свій дорогоцінний дар на спроби впорядкувати дрантя.

Спалахнувши, я відвернулася. Всі дракони володіють магією. Невже кожен помічає і мої старання надати пристойного вигляду цьому, як висловився Ерлінг, «дрантя»?

– Готово, пройдімо в примірювальну, – покликала дракониця.

Ерлінг кивнув – давай, мовляв. І я несміливо попрямувала за нею. Ніяк не могла вирішити, що правильніше: відмовитися та привертати увагу злих язиків, чи погодитися, щоб... знову ж таки привертати їхню увагу?

Сукня висіла на спеціальних дерев'яних плічках, струмувала вниз до підлоги, і мені чомусь уявилося, як Рам дивиться на неї. Намагається намалювати собі портрет дівчиська, яке колись відкрило йому клітку. Уявити, якою б вона стала, як він зробив їй такий щедрий подарунок... І серце його стискає усвідомлення того, що вона померла. І він ніколи не побачить її. Не здійснить цієї маленької мрії.

Все спливло в голові так швидко, наче я прочитала його думки, наче внутрішній дракон передав їх разом зі своєю магією та теплом!

Я мимоволі завмерла, замислившись, ловлячи дивні картини.

– Допомогти вам? – відволікла мене дівчина.

– Дякую, я сама.

Стільки років сама одягаюся. Хіба що Ней іноді допомагав зі шнурівками, але я давно вже не замовляла собі таких суконь.

Кивнувши, вона вийшла. Я наблизилася, ще трохи пороздивлялася цей витвір мистецтва, піднявши найтоншу тканину. Зважившись, все ж таки скинула свою і пірнула в нову. Відразу ж переховала головну коштовність – Мишачий камінь.

Сукня легко ковзнула по фігурі, сіла на плечах. Поки я намагалася збагнути, як застібнути, дівчина стукнула у двері. Зазирнула.

– Давайте допоможу, – наблизилася.

Я трохи підняла руку, відкриваючи незнайому застібку на боці. Вона провела по ній пальцями, все з тією самою рівною посмішкою, і краї тканини зімкнулися.

Але на якусь мить її рука торкнулася одного з «водних пасм», і мене наче окропом обкотило. Суміш такої ненависті, неприязні, я ніби почула вороже «Магіня!».

Здригнувшись, відсахнулася від неї.

– Я вас зачепила? Вибачте, – дівчина явно не зрозуміла моєї реакції.

– Нічого страшного, – змусила себе видавити я. – Тут є... туалет?

– Звичайно, ходімо, – вона вивела мене з примірювальної і відчинила одну з сусідніх дверей. Там уже все було, до речі, цілком людських розмірів, і двері теж – не ті гігантські, як між павільйонами чи у палаці.

Декілька хвилин я ретельно мила руки, заспокоюючись і насичуючись своєю стихією. Умила обличчя, прибираючи сліди сліз.

Вони всі ненавидять магів. Не менше, ніж ми їх. Усвідомлення прийшло спалахом, а разом із ним навіть деяка подяка Ерлінгу. Раму.