16

Дзеркальний кивнув, я продовжувала дивитись на них у всі очі.

А Берлі?!

Ерлінг ніби почув, глянув на мене.

– Ви летите з нами, Амберлі.

– Але... – Рассанда теж піднялася, явно бажаючи заперечити, проте Ерлінг відрізав:

– Це не обговорюється.

Я? У столицю Драконії, в саме лігво ворогів?!

Навіщо? Та я ж... ох, навіть фортеця Моравен раптом почала здаватися майже рідною, майже безпечною.

А потім вистрілила ще одна асоціація.

Вночі М'Варі стало погано. Дивовижна хвороба вперше за стільки років. Принаймні, раніше я ніколи не чула, щоб вона хворіла, не бачила, щоб до неї ходили лікарі.

А вчора Рассанда вимагала ім'я нареченої Ерлінга. І нареченій теж «стало гірше».

Невже відьми намагалися щось начарувати? Дістали до дракониці та отримали відкат?

Якщо це їх рук справа... і Ерлінг дізнається... ох, адже він може відмовитися повертати Берлі!

– Я полечу, – підвелася я.

– Зберіть найнеобхідніше, багато речей вам не знадобиться, – кивнув Ерлінг. – За півгодини чекаю вас унизу.

У мене не було стільки речей, щоб збирати їх цілих півгодини. Білизна на зміну, друга сукня. З'являтися в такому одязі у драконячій столиці було соромно, але куди подітися.

Гребінець із шпильками. Щіточка для зубів. Пара настільних довідників. Похідний плащ про всяк випадок – хоч і літо, але самі дракони прибули в плащах.

Маминих коштовностей у мене давно не залишилося, а своїх і не було ніколи.

Зараз моєю головною коштовністю був Мишачий камінь. Його я приховала у потайну кишеню під сукню, туди ж поклала гроші для викупу.

З сумом оглянула свої кімнати, улюблену люстру Нея. Як змогла спробувала опечатати їх магією. Відьми, звичайно, проникнуть, якщо забажають. Але принаймні знатиму, чи копирсався тут хтось за моєї відсутності.

І вискочила у двір раніше за призначений термін.

На подвір'ї стояла гармидер. Дракони вже зібралися, носилися слуги. Топталася спішно здернута Сельва. Ось хто покидав Моравен навіть із полегшенням.

Ерлінг обернувся, немов відчувши мене. На губах знову замерехтіла та ледь вловима посмішка.

– Я понесу Амберлі, – промовив, прямуючи до мене.

– Візьміть їжі в дорогу! – з кам'яного ґанку збігла Рассанда, простягаючи драконам згорток.

Заперечувати Ерлінгові я не стала. Тим більше, що вже літала на ньому... і, якщо бути зовсім чесною з собою, із задоволенням повторила б.

Хоча такий привід, як хвороба його нареченої, чомусь неприємно дряпав. Але я переконувала себе, що вже скоро побачу Берлі. І, можливо, зможу вмовити драконів обміняти його.

Ерлінг летів попереду. Фіран майже поруч, лише трохи відстаючи, буквально на півкорпусу – мабуть, так виявляючи повагу до повелителя.

Інші дракони – півколом позаду.

Не знаю, де вони поділи речі. Мою сумку теж віддали комусь із них, як і згорток Рассанди, від якого, мабуть, Шепре вирішив не відмовлятися з ввічливості.

Але принаймні дракони не виглядали нав'юченими їздовими тваринами. І жодного разу не приземлилися відпочити та перекусити, хоча політ тривав кілька годин.

Спочатку я на всі очі розглядала різнокольорових звірюг. Тільки дзеркального було майже видно – він дивним чином зливався з небом, землею, повністю підлаштовувався під місцевість, відбиваючи її.

Луска Ерлінга виявилася найтемнішою, але на сонці в ній горіли вкраплення різнокольорових іскорок. І я з цікавістю, майже дитячим захопленням спостерігала, як вони змінюються в залежності від нахилу променів, від роботи крил.

Коли тіло почало німіти, виявила, що цілком спокійно можу рухатися, як захочу. Напевно, побажай, могла б встати і пробігтися драконячим хребтом – магія постійно утримувала мене на спині, не даючи впасти.

Бігати, звичайно, я не стала, усвідомлюючи, що все це винятково з волі дракона. І моє життя – у його руках, бо якщо він захоче впустити мене, то ніхто й ніщо не допоможе.

Але страху чомусь не було. Навпаки, мене огортало все те саме затишне тепло, як уночі в храмі.

Внизу пропливали чисті, вільні землі – сюди війна майже не докотилася. Я очікувала знову побачити храм: дорога здалася схожою. Але чи Шепре звернув десь в інший бік, чи храм зараз був прихований, проте ми пролетіли набагато довше, а я його так і не виявила.

Від рівномірного руху та одноманітних поз після перших бурхливих вражень почало хилити в сон. Задрімавши, я майже лягла на сильну шию. Як можна було битися з такими громадинами? Адже дракони за годину пролітають відстань, яку на кареті можна долати тиждень!

У магів є, звичайно, якісь свої літаючі машини, котрі теж розвивають чималу швидкість. Але на їхню роботу та утримування потрібно стільки магічної сили, що простіше виростити та прогодувати власного дракона!

А дзеркальні! Не уявляю, які страшні з них противники, якщо вони ще й бойові прийоми можуть дзеркалити!

Прокинулася різко, відчувши, що дракон змінює курс. Одне крило пішло значно вгору, друге – униз. І хоча я так само без особливих зусиль трималася на його спині, все одно шлунок відреагував.

Картина знизу змінилася. Більше не було зелені лісів та лугів, синяви води. Жовтих пшеничних ланів.

Випалена, порізана вогняними вибухами земля. Величезні кратери, обгорілі, неживі села. Напівзруйновані міста.

Звідси, згори, важко було зрозуміти, чиї вони. Або це я не так добре знала географію. Не уявляла, чи відрізняються міста драконів від наших, і як.

І від цього ставало страшно. Ми такі схожі. Наші міста не відрізнити! То навіщо ми стільки часу вбивали один одного?

Дракони продовжували летіти, наближатися до своєї столиці. І скрізь по дорозі траплялися страшні шрами війни. Скипілі озера, висохлі річки. Зруйновані, зламані життя.

Дракони махали крилами. Напевно, вони давно вже звикли до таких картин. Або просто їм було начхати. Так, це ж вони розв'язали війну! За свою Онію чи хтозна за що!