15

– Те саме, що й ви? – припустила я з подивом.

– Наші храми сповнені дзеркальної магії, – відгукнувся Шепре. – Кожен бачить у них щось своє.

Шлях. Я бачила той самий шлях, яким виводила стільки років тому Рама! Сирий, холодний потайний хід під річкою, слизьке каміння.

– Підземелля, – пробурмотіла.

Спробувала забрати руку, але відчувати поряд Шепре чомусь було надійніше, і я не надто намагалася. А він і не збирався відпускати.

– А ви? – прошепотіла. – Що бачите ви?

– Дівчину, – після деякої затримки промовив дракон. – Яку думав, що втратив.

– Вашу наречену? – прошепотіла я.

– Так, – після деякої заминки, озвався він. – Амберлі... Мені потрібно...

Його голос раптом став хрипким. Рука випустила руку, і за мить я відчула щось дивне. Несподіване.

Він ріс, перетворювався, і разом з цим мене огортав, умиротворяючи, потік. Той самий. Я ясно відчувала силу, і водночас не могла зрозуміти, яку.

Вона зігрівала, обкутувала, колисала. Ніколи, мабуть, не було мені так добре. Я навіть ніби почала вимикатися, наче уві сні. І водночас продовжувала йти підземним ходом.

У голові крутилася якась ідея... Щось Ерлінг казав про храми, драконів, церемонії...

Але думки розпливалися. Пролунали голоси – приглушені, не зовсім зрозумілі. Драконяча мова.

Колись я вивчала її, вона не надто відрізняється від нашої. І все ж таки без практики розібрати слова не вдавалося.

Самі дракони розмовляли з нами на нашій.

А потім звуки почали віддалятися. Я навіть не помітила момент, коли Ерлінг перестав бути поряд. Ані людини, ані дракона.

Попереду щось блиснуло. Я зробила крок, і одразу ж відчула. Вода!

Моя сила стрепенулась. Голубі пасма потеплішали.

Незвичайна, дивна вода, у якій відчувалося стільки енергії, магії, інформації!

Як заворожена, я пішла до неї. Невже знамениті озера передбачень? Багато магів дорого віддали б, щоб зазирнути в них!

Але без драконів до їхнього храму не увійти. Часто маги навіть знайти його не можуть, такі сильні чари. Дзеркальні, тільки зараз зрозуміла я. Як інакше можна не знайти цей шикарний сад, цю величезну блискучу будівлю?

Тунелю вже не було. Невеличке озерце виблискувало у нагромадженні каміння. І звідти на мене дивився Рам.

Я перестала розуміти, що і де бачу. Чи то видіння в озері, чи то реальність навколо мене. І вода, яку відчуваю. Чи то дзеркальна магія, чи то нескінченний океан, що б'ється в скелі.

І Рам! Він був скрізь! Відбивався від стін, вологого каміння, я відчувала його поряд, як тоді, в далекому дитинстві. Він уходив обривом над морем.

Потім раптом розвернувся і пішов до мене.

Рам!

Серце заколотилося, я тільки зараз усвідомила, наскільки досі чекала на нього. Як дико, нестерпно сумувала. Мріяла побачити!

– Рам... – прошепотіла.

На очі навернулися сльози. Простягнувши руку, я ступила йому назустріч. Думки та емоції заповнилися лише одним.

Рам! Рам! Рам!

Він наближався, тримаючи в руці мій кулон. Я не бачила його рис, але точно знала, хто переді мною!

Раптом повітря прорізав відчайдушний крик, розбиваючи ілюзії, картини. Відбився від стін та склепінь, помножився.

Здригнувшись, я обернулася. Густий, низький, нелюдський – я знала, що кричить дракон.

Дракон Ерлінга.

Злякано озирнулася.

Величезна туша проступила з туману. Схилила до мене голову, вдивляючись відчайдушно. Сумно. Лягла біля ніг.

– Що трапилося? – пробурмотіла я, мимоволі ступивши назустріч.

Провела долонею по морді, немов ловлячи тугу і безвихідь, що виходили від нього.

Дракон мовчав, лише дивився тужливо, не зводячи з мене погляду, не мигаючи.

– Все буде добре, – тихо промовила я.

Ще якийсь час він продовжував лежати, і я дивилася на нього, погладжуючи. Що б я не думала про драконів, зараз переді мною було живе створіння. У якого сталося щось жахливе. І мені хотілося хоч трохи полегшити цей його шалений біль.

А потім дракон різко пересмикнувся. І ось уже переді мною височів Кіон-Шепре Ерлінг.

Людська іпостась набагато краще приховувала емоції. Він не виглядав так несамовито. Губи стиснуті, зіниці звужені у тонкі вертикальні щілинки. Лише на дні тріпотів зеленуватий вилиск, в якому відчувалося відлуння цього смутку.

– Що сталося? – повторила я, вдивляючись у нього.

– Я сподівався, що... – Ерлінг стиснув зуби, кулаки. Додав люто: – Я все одно знайду спосіб!

– Що? – я так нічого і не розуміла.

– Пізно вже, – промовив він зовсім іншим тоном. – Ідемо, відвезу тебе додому.

***

Цю ніч я знову не спала. Ходила по кімнатах і ніяк не могла заспокоїтись.

Рам. Може, не просто так він мені помарився? Може, таки розповісти про нього драконам? Розпитати? Нехай знайдуть його, нехай він сам підтвердить мої слова!

А ще Ней.

Ней не з'являвся з самого мого повернення. Відколи ми вилетіли з храму, я не бачила, не відчувала його. І це лякало. Я намагалася покликати, але він не озивався. І лишалося тільки молитися, щоб з ним нічого не  сталося.

Стук у двері змусив здригнутися, завмерти.

На якусь мить я подумала, що це знову Ерлінг. І навіть смикнулася відкрити.

Але вже розуміла: не він. Знала, вчувала, хто.

– Амберлі! – покликала Рассанда, продовжуючи наполегливо стукати.

Хотілося вигнати її, але, схоже, вона не заспокоїлася б. Мабуть, щось трапилося. Не пам'ятаю, коли вона востаннє заходила сюди!

Видихнувши, я відчинила і завмерла на порозі.

– Амберлі, – вона рішуче пройшла всередину.

Під її тиском довелося відступити. Двері грюкнули, я вже приготувалася пояснюватися щодо свого польоту з Ерлінгом. Точніше, наполягати на тому, що я не зобов'язана ні перед ким звітувати.

Але слова сестри мене збентежили. Ніколи, мабуть, я не бачила в її обличчі стільки хвилювання.